«Заповіт і приховані таємниці»

Аліса підійшла до свого автомобіля. Важку валізу вона вирішила залишити прислузі, а сама потягнулася до сумочки. У цю мить її погляд випадково ковзнув до вікна маєтку.
Їй здалося — ні, вона була майже впевнена, — що за нею хтось спостерігає.
Силует був розмитий, прихований за фіранкою. Вона спробувала розгледіти обличчя, але незнайомець різко відступив углиб кімнати — і зник.
Фух… аж мурашки по шкірі. Хто це був? І чому мені стало так не по собі?
— Алісо! — голос пролунав зовсім поруч.
Від несподіванки вона здригнулася й різко обернулася.
— Ай! — Аліса підскочила й ударилася головою об дах машини.
— Ой, вибачте! Я не хотіла вас налякати, — винувато усміхнулася служниця.
— Має! Ну навіщо ж так підкрадатися? У мене ледь серце не зупинилося!
— Перепрошую. Я пришлю когось по ваші речі.
— Добре… — Аліса видихнула й потерла скроню. — Не підкажеш, де тітка?
— У своєму кабінеті.
Аліса взяла сумочку й подарунок та попрямувала до дому.
У маєтку було непривично тихо — так, що ця тиша тиснула на вуха.
Дивно… де всі?
Підходячи до кабінету, вона раптом почула підвищені голоси. Тітка з кимось сварилася. Чоловічий голос був різким, роздратованим.
Аліса сповільнила крок і мимоволі прислухалася.
— Ти винна мені гроші! Через тебе я опинився в такій ситуації!
— Я нічого тобі не винна! — жорстко відповіла тітка. — Треба було думати власною головою. Я й так допомогла, чим могла, а ти виявився невдячним!
У коридорі пролунали кроки, і Аліса поспіхом відійшла від дверей, прямуючи до вітальні.
— О… Алісо, ти вже тут? — несподівано зупинився Женя. Його обличчя було напруженим, наче його щось сильно непокоїло.
Слідом з’явилася Сніжана. Волосся в неї було розтріпане, і вона нервово намагалася пригладити його рукою. Побачивши Алісу, дівчина помітно занервувала.
— Ой… не чекала тебе тут побачити. Ти ж збиралася віднести речі до кімнати…
— Цим займеться прислуга. Я хотіла привітатися з тіткою й поздоровити її.
У цю мить до вітальні увійшла тітка Марина разом із дядьком Едиком.
— Привіт, люба! Як же ти виросла за цей час! Справжня наречена! — з усмішкою сказала тітка.
— Я теж дуже рада тебе бачити. З днем народження, моя рідна, — Аліса простягнула їй подарунок.
— Не варто було. Те, що ти приїхала, — уже найкращий подарунок.
— Як же я могла не привітати тебе.
— Аліса й справді подорослішала, — додав дядько Едик. — Здрастуй, племіннице. О, і мої діти тут… А я вас шукав.
У розмову втрутилася Мая.
— Перепрошую, Тетяна захворіла й сьогодні не зможе вийти.
Вираз обличчя тітки Марини миттєво змінився.
— І ти повідомляєш мені про це тільки зараз?! А що зі столом? Коли та хто буде  його накривати?!
— Вибачте… я… я…
— Ти мене підставила!
— Давайте я допоможу, — спокійно сказала Аліса.
— Але ж ти моя гостя…
— Нічого страшного. Головне, щоб свято не було зіпсоване.
— Ось задатки справжньої господині, — усміхнувся дядько Едик. — Вчися, Сніжано. 
Робота виявилася одноманітною, час тягнувся повільно. Щоб хоч трохи розрядити обстановку, Аліса вирішила завести розмову.
— Як справи в маєтку? Що тут нового?
— Ой, та багато чого… У нас тут уже місяці живе один чоловік, по таємниці кажучи,  дуже це все дивно, хоча може Госпожа скоро одружиться...
— Ось як? І хто він? Мені про нього ніхто не казав.
— Федір. А ще є в нас  Олександр — молодий, приблизно твого віку, може твій майбутній наречений? А Федір — його батько. Навіщо вони тут і хто саме — не знаю.
— Дивно… тітка раніше не приймала в себе незнайомців.
— Спочатку Федір приїжджав у справах. Вони з господинею зранку до вечора сиділи в кабінеті — обговорювали, сперечалися. Потім він залишився, а згодом приїхав і його син. Олександр тут усього кілька тижнів. Але… він якийсь неприємний.
— А в тітки з Федором… щось є?
— Кімнати в них різні, але мені здається, між ними є стосунки.
Нічого собі… тітка нарешті вирішила впустити когось у своє життя після смерті чоловіка…
Її чоловік загинув у цьому маєтку. Казали, що він послизнувся на свіжій фарбі, впав і вдарився головою об батарею.
— Дякую вам, Алісо. Без вас я б і від пані дістала, і нічого б не встигла.
— Нема за що. Усі ми помиляємося. Головне — робити висновки.
Коли стіл був накритий, Мая пішла запрошувати всіх до вечері.
До кімнати увійшла тітка з якимось чоловіком. На вигляд вони були приблизно на десять років старші за тітку Марину: сиве волосся, зморшки — з вигляду звичайний трудівник.
— Тітко, ти нас познайомиш? — попросила Аліса, дивлячись на незнайомця.
— Точно, ви ж не знайомі. Познайомся, Алісо, це мій друг Федір. Він тут у справах і живе в мене. А це моя племінниця Аліса. Я виховала її як рідну доньку.
— Приємно познайомитися, — простягнула руку Аліса.
— І мені приємно.  — сказав Федір.
Аліса пішла до вбиральні помити руки. На виході вона ледь не зіштовхнулася з хлопцем.
— Ви так і планували вдруге мене збити?
Піднявши очі, вона побачила того самого хлопця, якого ледь не збила зранку.
— Ви мене переслідуєте? — приховуючи страх, запитала Аліса.
— Ні, що ви. Я тут живу. А ви, як я розумію, і є та сама Аліса, про яку я так багато чув від Марини Іванівни?
— Так. А ви, я так розумію, Олександр?
— Саме так. Ви теж про мене чули? — сказав він, не приховуючи усмішки.
— Так, прислуга розповіла, що тут оселився один…

Всі сіли за стіл і почали вечерю. У повітрі висіла напружена тиша. Піднявши голову, Аліса впіймала на собі погляд Олександра. Він був високим, привабливим юнаком: карі очі, довгі густі вії, чітко окреслені скули. Гладко виголене обличчя, темно-русе волосся. І при всьому цьому — разюча впевненість у собі. Він не відводив погляду від Аліси навіть тоді, коли вона це помітила.Вона змусила себе не думати про нього й продовжила їсти.

— Час для тостів! — озвався дядько. — І перший — за тебе, Алісо, — додав він із лукавою усмішкою.