ПЕРЕДМОВА

«Звичайні люди клопочуться тільки про те, 
щоб скоротати час, а хто має який-небудь талант, 
– щоб скористатися часом» 
А. Шопенгауер 

 

Творчість є однією з рис Богоподібності людини. І, мабуть, кожен митець у своїй творчості робив спробу відобразити Невидиме, «Неописане Слово», та надати Йому зовнішнього вияву у формі та пластиці.

Французький художник Марк Шагал писав: «У мистецтві все можливе  так довго, допоки його основою є любов – Бог». Таким чином цю любов сповідують іконописці, які присвячують своє життя Богоугодній справі – написанню ікон. Так за словами Володимира Лоського образ є одним із засобів пізнання Бога, і одним із шляхів єднання з Ним. 

Ще за часів Київській Русі іконописців шанували як чудотворців. Благоговійне ставлення до іконопису склалося ще на початку прийняття Православ’я. І протягом багатьох століть і до сьогоднішнього часу ікона для українців мала надзвичайне значення не тільки в духовнму житті кожної людини, але й державному. Це відкрилося, як говорить «Повесть временних лет», вже при виборі віри посланців святого князя Володимира. Увійшовши до храму, зрозуміли, що «там Бог перебуває з людьми». Посли відчули в храмовому мистецтві саме найголовніше: воно було створене церквою для того щоб явити Бога та з’єднати з Ним творіння, щоб будь-яка людина, котра входить до храму, могла відчути Його присутність всіма своїми почуттями. І головне місце в цій художній містерії відводиться іконопису. 
 

Але в наш час ікону почали сприймати, швидше за все, як дань традиції і вона поступово перетворюється в храмову «декорацію». Древні ікони вивчені і класифіковані по століттям і школам, але вони залишаються незрозумілими не тільки багатьом іконописцям, а й деяким служителям Церкви, котрі бачать в них лише певний жанр живопису. 
 

Актуальність цієї книги ґрунтується на тому що за часів отримання Незалежності України почало стрімко розвиватися іконописне мистецтво, що було зумовлено активним будівництвом нових храмів та поновлення іконостасів та настінних розписів колишніх. Також важливою подією для Православних Українців стало отримання Томосу від Вселенського Патріарха Варфоломія 6 січня 2019 р. Після цих подій для українських вірян та духовенства стало актуальним питання українського стилю іконопису, оскільки ми повинні пам’ятати про свою самобутність та тяжіти до витоків українського іконописного мистецтва та відкидати так званий стиль «чорних дощок». 
 

Українські християни потребують правдивих зображень святих зі словянською зовнішністю, а не змінених прихильниками «псевдо- візантійського» стилю, та нав’язаного нам, українцям, найгіршого варіанту російського візантинізму – так званого москово-суздальського «стилю», який відрізнявся від українського темними беземоційними ликами, зворотною перспективою. Себто те, що далі від нас – більше. І навпаки: те, що ближче до нас (до мирського) – менше. Прихильники її стверджують що по волі цього художника перенесені в інший вимір, з якого і споглядаємо наш колишній, такий звичний і зрозумілий світ. 
 

Тож недарма доктор богослів’я Вільям Фредерік Фаррар у своїй книзі «Жизнь Исуса Христа» описуючи за переданням зовнішність Господа нашого Ісуса Христа цитує лист Публія Лентула адресоване римському сенату, в якому йдеться про те що Ісус Христос був красивим за зовнішністю [С. 632, Фарар, Жизнь Ісуса Христа]. 
 

Також і Святі отці писали що Христос в свої земних рисах відображав привабливу красу Давида, свого великого пращура. Блаженний Ієроним і Августин  надавали  перевагу додавати  до  Нього  слова  Псалмоспівця Давида: «Ти прекрасніший за синів людських, виливається благодать (Пс. 44:3)». Цей погляд знайшов прихильність у митців – Леонардо да Вінчі,  Рафаеля,  Тиціана, Фра Анжеліко, Микель Анджело – і послужив для них основою для зображень Ісуса Христа, а також тих ідеалів, які наповнені синтезом величі та ніжності в обличчі (настільки прекрасному, що навіть смуток, який затьмарює його, робить цей смуток більш прекрасним ніж сама красота – це ми бачимо в знаменитих картинах вищезгаданих майстрів) [С. 94, Фарар, Жизнь Ісуса Христа]. 

На шляху набуття Українською Церквою свого власного обличчя важливу ланку займає власне ікона - як в духовному, так і в мистецькому плані. Важко уявити сучасні українські храми без ікон. На самих початках, як зазначають історичні літописи та патерики, греки присилали до града  Києва своїх архітекторів та іконописців, а також готові ікони для зразка, але з часом українські іконописці почали відходить від палелогівського стилю письма ікон. 
 

Період від  ХІ - до ХV століть цей відхід тривав повільно, оскільки Візантія мала ще вплив на Київ. На початку ХІV століття в стилі  іконопису помітний болгарський вплив, а також самі митці починають переосмислювати візантійський стиль і додавати свої "нотки" - особливо  творячи українське самобутнє сакральне мистецтво, а саме: східні лики святих; змінюються на слов’янські; площинне трактування простору замінюється на тривимірність та осяжність простору для людського ока; деформація докілля перестає зображуватися на іконах, натомість оточення святих іконописці починають зображати реальним і водночас помічаємо українську рослинність. Такого мистецького переходу ми не бачимо в російській іконографії, яка немов завмерла на палеологівському стилі письма ікон.  
 

Хоча й з кожним століттям іконописці відходили від візантинізму маленькими кроками, переломним моментом стало падіння Візантії як впливової імперії. З цього часу в українській іконі починають переважати тенденції місцевого значення, відбудеться зміцнення мистецьких відносин з мистецтвом західних країн. Після ХV століття відхід від візантинізму пришвидшується, а в ХVI столітті українське іконописне мистецтво  в стильовому сенсі стає більш ренесансним, аніж візантійським.