II

У звичайному житті Андрій був скромним викладачем історії в місцевому коледжі. Він зустрічався з жінками, іноді любив випити, у нього були друзі. Але близько палий янгол нікого не підпускав. Квартира куратора залишалася незайманою. Йому не сподобалося б те, що я проник сюди, скориставшись дублікатом ключа. Цей дублікат я зробив ще спочатку нашої спільної роботи, коли за випадковим збігом обставин Андрій забув у мене брелок із ключами. Навіщо я так вчинив? Напевно, для підстраховки. Просто так. Зрештою, величезна кількість явищ у цьому світі відбувається сама собою, без мети.

Точно так само я не можу сказати, що саме хотів знайти в квартирі куратора зараз. Чи могло спорожніле житло відповісти на мої запитання? Андрій не збирався йти так різко. Про це свідчило все — починаючи з відкритого тюбика кетчупу на столі, невимкненого бойлера у ванній, закінчуючи трохи прочиненим віконцем у спальні; його відкликали раптово. Неквапливо і з почуттям докору я почав обшукувати шафки, шухляди у столі. Закривши віконце, почав огляд спальні. Тут було затишно. Над ліжком висіла велика картина з Богородицею й маленьким Ісусом. Я затримав свій погляд на іконі. Матір Божа дивилася на мене без звинувачень, але й без явного схвалення.

Ініціатива не карається?

Невеликий футляр, загорнутий у старі газети, лежав під ліжком, біля картонних коробок із взуттям. Відчуваючи, як поступово зростає хвилювання, я взяв маленького ящика до рук. Відкрив. Клацнуло. Трофейна зброя янгола випромінювала чистоту й велич навіть удень, у світлій просторій квартирі. Позолочені дуло й рукоять. Від невеликого револьвера віяло силою. Він лежав у синій матовій оббивці. Прямокутна металева пластина жовтого кольору у внутрішній стороні футляра говорила: «Дорогому другові, соратникові та улюбленому брату по зброї Андрію від Мирослава. На памʼять».

Я сидів на мʼякому ліжку куратора й дивився на зброю в своїх руках. У мене немає морального права навіть торкатися до неї, але я залишився сам на сам із підступаючою темрявою. З контори не телефонували, власне, на мої дзвінки не відповідали теж. Я пробував зв’язатися з потрібними людьми. І всюди або абонент поза зоною, або просто гудки. Повна невідомість увесь цей час виснажувала мій розум. Ну от що це за зло поселилося в кожній людині, буквально в кожній? А взагалі, що якщо — все? Якщо зло встигло знищити всіх, кого я знав із колег? Ось так от легко? Женя, Андрій… Моя слабкість і нездатність помолитися. Що може протиставити пітьмі один Наближений, замучений тривогою і поганими передчуттями?

Знову вечір. Знову моя тісна похмура обитель і не складені пазли на столі. Під час трапези я завжди дивлюся щось по телевізору. Сьогодні там ішли новини. Буває досить смішно слухати всі ці історії, взаємні звинувачення в чомусь, дивуватися здичавілим від невігластва людям. Вони не знають, що відсотків сорок усіх побутових злочинів скоюється банально через зовнішній вплив темних сил. Ці цифри жахають.

Андрій говорив, що на Заході цей відсоток наче як нижчий. Я дивлюся на фальшиві посмішки, слухаю маячню з вуст ніби компетентних фахівців. І буквально відчуваю, як у дверному отворі кухні позаду мене матеріалізується щось. Виделка падає в тарілку з макаронами по-флотськи, я витягаю з відкритого футляра револьвер, що лежить поруч. Різко піднімаюся з-за столу й обертаюся до джерела темної енергії. Добре, що я встиг трохи вивчити незвичну зброю та переконався, що вона заряджена. Стара в зношеному чорному балахоні й із сивими пасмами прямого волосся дивилася на мене колючим непривітним поглядом. Я вперся спиною в стіну. Підняв руки зі зброєю, націлившись на неї.

— Що ти таке?! — запитав я, уже знаючи відповідь напевне.

— Малюк, от не повірю, що Андрій тобі не розповідав про мене.

Смерть. Одна з. До сьогоднішнього вечора я лише знав, що вони темні, але не зовсім. Смерть не служить Дияволу. Однак Зло їй ближче, ніж Добро. Вона й їй подібні — женці, чистильники, виконавці волі фатуму.

— Що тобі тут потрібно?

— Допомоги просити прийшла. Більше немає до кого йти, Наближений.

Вона втомлено пройшлася кухнею, сіла на один із табуретів. Кинувши косий погляд на тарілку, сказала:

— Ех, ви з ним одинакові. Що він кухар, що ти…

Стара з блідою, як крейда, шкірою й чорними цятками-очима виглядала так, ніби зараз розвалиться. Я мимоволі поморщився від неприємного запаху, що йшов від неї. Так пахне немічність.

— Тобі тут не місце. Мій час не прийшов.

Я знав, що смерть приходить безпосередньо після фізичної кончини. Побачити живим її неможливо.

— Річ у тім, що нейтральна сторона, — сказав голос Вербицького в моїй памʼяті, — повна лажа. Вони ні за нас, ні за них. Гниль і нісенітниця. Краще ніколи не веди з ними розмов і не укладай жодних угод.

Він сказав це ще під час першої нашої зустрічі.

А зараз Жені не було.

— Мені вже ніде не місце. Опусти зброю янголів. Ти ще піднімеш її пізніше.

У її погляді зʼявилося єхидство. Повільно я опустив дуло револьвера. Не повністю.

— Що, не подобаюся тобі такою? — спиталася вона, помітивши мою реакцію. Перш ніж я відповів, стара раптом обернулася юною привабливою дівою з чорним, як смола, волоссям, очима синього кольору й витонченими рисами обличчя. Повне життєвих сил тіло було прекрасним, соковитим і чарівним.

— Твої чари не справляють враження. Чого ти хочеш від мене?

Дівчина мрії натхненно подивилася на мене й відкрила пухкі вуста. Потім зникла. На її місці знову була виснажена стара жінка.

— Я стільки років топчу цей світ, я так втомилася. Кістки болять дуже. Рука ослабла.

Тонкою кистю смерть погладила оголену з-під своєї мантії ногу.

— Я просила замінити мене. Марно. Працюй, працюй, нема кому тебе замінити. Молодь — безтолкова, а ти працюй, ти ж ветеран праці в нас. Але все. Не можу. Допоможи мені.

— Це не моя компетенція, звернися до когось іншого, — трохи розгублено відповів я.