I

Зателефонувати Андрію я вирішив сам, коли похмуре передчуття стало більш концентрованим. Куратор зустрів мене, як завжди, з безрадісним втомленим обличчям. Мішки під очима за цих декілька місяців стали більш темними та глибокими. Місце зустрічі цього разу — лавочка в понурому сквері, де тепер не гуляють навіть закохані парочки. Підійшовши ближче, я протягнув руку сидячому на лавці чоловіку. Він потис її, насупившись ще більш.

— Привіт, Антоне. Живий-здоровий?

— Здрастуй. Напевне.

Я сів поряд.

— Андрію, що відбувається? За чотири місяці ти жодного разу не написав, не подзвонив. На мої повідомлення не відповідаєш. Я тривожився.

— Різного було багато. Перевантаження невелике, але… — Андрій закашлявся. — Я йду. Мене відкликають.

За рік спільної роботи я ні разу не запитував у Андрія, за що його відправили сюди, на землю. Наші відносини встигли стати настільки теплими й дружніми, наскільки це взагалі можливо між людиною та янголом. Нехай і палим.

— Тобто? Навіщо, куди відкликають?

— Не можу точно сказати. Але так треба. Тому… Ми навряд чи побачимось знову, Антоне, поняття не маю, куди мене відправлять тепер. До слова, думаю, мені не потрібно нагадувати про конфіденційність нашої спільної роботи.

Я відчув, ніби хтось вибив ґрунт з-під моїх ніг.

— Як так? А як же все… Чому тільки зараз ти це говориш?

— Так я взагалі не особливо хотів зараз зустрічатися. Не до того зовсім. А ці чотири місяці… Не було роботи. І зараз немає. Ось так. Гаразд, я мушу йти, дзвонили вже. Вибач, що так.

Палий янгол підвівся та випростав долонями своє бежеве пальто.

— Та як немає роботи? Навіть в сусідньому від мене будинку, та жінка, пам’ятаєш, я розповідав? Я чекав нашої розмови.

— Антоне, ініціатива не карається, з розумом підходити якщо, звісно. З такою справою ти можеш впоратися і сам, а я більше не твій куратор. Поки що ти сам по собі. Досвід в тебе вже є, голова теж. Мені шкода. Вони зателефонують із контори, коли потрібно буде. Але тепер будуть телефонувати тобі напряму, не через мене.

І він пішов. Тоді я зрозумів, що залишився сам.

У вільний час я збираю пазли. У мене немає сім’ї, немає улюбленої справи, немає мрії. Є тільки покликання. Таких, як я, мало. Особисто я знаю тільки одного, з ним бачився кілька разів, і він проживає зовсім в іншому місті. А так… В межах рідних місцин був тільки Андрій. Чи змінилося б щось, якби я розповів куратору про свої видіння, переживання? Пізно ввечері, коли я виглядаю з вікна своєї квартири і дивлюся у двір, то майже бачу, як згущується темрява. Немов її слизькі щупальця вже проникають до навколишніх будинків. Іноді я прокидаюся посеред ночі й відчуваю страх. З недавніх пір мені страшно спати самому. Періодична присутність жінок поруч позбутися цього почуття не допомагала.

«Ініціатива не карається».

Потрібно було якось відволіктися, я чотири місяці чекав вістки від янгола, але він, здається, забув про нашу роботу, про все. З контори теж не телефонували. Повечерявши неприродно смачною вермішеллю швидкого приготування з дешевими сосисками і запивши все гірким чаєм, я почав збиратися. Годі було й надіятися на нормальне харчування. Контора й не думала піднімати зарплатню. А звільнитися — не варіант. Куди мені йти, якщо я більше нічого не вмію?

Привороти, відвороти, шепотіння молитов. Нечисть. Жінка жила зовсім недалеко. Хвиля відчутної на фізичному рівні темряви ледь не збила мене з ніг при вході до її підʼїзду. На сходах зіткнувся з чоловіком. Той чортихнувся, буркнув щось. Вийшов на вулицю. Через декілька секунд я знову міг пересуватися. У цьому маленькому вузькому будинку квартира потрібної мені жінки знаходилася на першому поверсі. Ніколи не розумів, навіщо малозабезпеченим людям народжувати стільки дітей. Їх багато в таких будинках. Фарба давно облупилася, стіна списана лайкою, дивними пропозиціями, номерами телефонів. Тут скрізь є вуха й очі. Ти навіть не здогадуєшся, а тебе вже бачать і чують.

Я постукав тільки двічі, як двері відчинилися. На порозі стояв чоловік років сорока у футболці й шортах.

— Впусти.

Я уважно подивився в очі жителя квартири. Нічого, крім невиразних бажань, швидкоплинних потягів, елементарних потреб. Він роззявив рота, щоб сказати мені щось, але промовчав. На мить здалося, що цей похмільний погляд став одухотвореним. Червоні прожилки на щоках ніби зникли, очі засяяли світлом. Ілюзія. Він мовчки притулився до стіни вбогої квартири, і я увійшов. Кілька дитячих голів визирали на мене з-за дверей кімнати. На кухні варилося щось, що не дуже приємно пахло. Темрява вела мене далі, до зачинених дверей наступної кімнати.

На ній був халат бордового кольору. Недоглянуте волосся розпущене. Єдине джерело мутного жовтого світла в кімнаті — невеликий каганець. На столі розкладені карти. Підвіконня щільно заставлене вазонами, саме вікно застелене шторами наглухо. Свої товсті ноги жінка тримала в тазику з водою. Побачивши мене, байдуже спитала:

— Ти що тут робиш?

Я прихилив за собою двері:

— Я знаю, чим ти займаєшся. Сьогодні це припинеться.

З уст жінки пролунало щось незрозуміле, але навряд чи добре. Її великі очі почали кидатися в боки, ніби шукаючи підтримки.

— Ваню! Ваню, ходи сюди!

— Чоловік тобі не допоможе зараз. А я допоможу.

Як завжди в такі моменти, я відчув надзвичайний прилив сил. Я став навколішки біля її столу, дістав з глибокої кишені куртки деревʼяне розпʼяття і поставив його прямісінько перед жінкою.

— От ідіот, ти що робиш? Хрест то для чого притащив, хворий, чи як? Забирайся! Ваню! Де ти?! Ваня!

Я знав, що її чоловік не прийде. І діти мовчатимуть. Пітьма зробила спробу стиснути мені горлянку, але перші слова молитви примусили звучати мій голос гучно та виразно:

— Отче наш, ти, що єси в небесах, нехай святиться імʼя Твоє. Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні…