Особливості боротьби зі Злом у провінції

          Зателефонувати Андрію я вирішив сам, коли похмуре передчуття стало більш концентрованим. Куратор зустрів мене як завжди з безрадісним втомленим обличчям. Мішки під очима за цих декілька місяців стали більш темними та глибокими. Місце зустрічі цього разу - лавочка в понурому сквері, де тепер не гуляють навіть закохані парочки. Підійшовши ближче, я протягнув руку сидячому на лавці чоловіку. Він потис її, насупившись ще більш.
          — Привіт, Антоне. Живий-здоровий?
          — Здрастуй. Напевне.
          Я сів поряд.  
          — Андрію, що відбувається? За чотири місяці ти жодного разу не написав, не подзвонив. На мої повідомлення не відповідаєш. Я тривожився. 
          — Різного було багато. Перевантаження невелике, але… - Андрій закашлявся —  Я йду. Мене відкликають.
          За рік спільної роботи я ні разу не запитував у Андрія, за що його відправили сюди, на землю. Наші відносини встигли стати настільки теплими й дружніми, наскільки це взагалі можливо між людиною та янголом. Нехай і палим. 
          — Тобто? Навіщо, куди відкликають?  
          — Не можу точно сказати. Але так треба. Тому... Ми навряд чи побачимось знову, Антоне, поняття не маю, куди мене відправлять тепер. До слова, думаю, мені не потрібно нагадувати про конфіденційність нашої спільної роботи.  
          Я відчув, ніби хтось вибив грунт з-під моїх ніг.
          — Як так? А як же все… Чому тільки зараз ти це говориш? 
          — Так я взагалі не особливо хотів зараз зустрічатися. Не до того зовсім. А ці чотири місяці... Не було роботи. І зараз немає. Ось так. Гаразд, я мушу йти, дзвонили вже. Вибач, що так.
          Палий янгол підвівся та випростав долонями своє бежеве пальто.
          — Та як немає роботи? Навіть в сусідньому від мене будинку, та жінка, пам'ятаєш, я розповідав? Я чекав нашої розмови.
          — Антоне, ініціатива не карається, з розумом підходити якщо, звісно. З такою справою ти можеш впоратися і сам, а я більше не твій куратор. Поки що ти сам по собі. Досвід в тебе вже є, голова теж. Мені шкода. Вони зателефонують із контори, коли потрібно буде. Але тепер будуть телефонувати тобі напряму, не через мене.
          І він пішов. Тоді я зрозумів, що залишився сам.
          У вільний час я збираю пазли. У мене немає сім'ї, немає улюбленої справи, немає мрії. Є тільки покликання. Таких як я мало. Особисто я знаю тільки одного, з ним бачився кілька разів і він проживає зовсім в іншому місті. А так... В межах рідних місцин був тільки Андрій. Чи змінилося б щось, якби я розповів куратору про свої видіння, переживання? Пізно ввечері, коли я виглядаю з вікна своєї квартири і дивлюся у двір, то майже бачу, як згущується темрява. Немов її слизькі щупальця вже проникають до навколишніх будинків. Іноді я прокидаюся посеред ночі і відчуваю страх. З недавніх пір мені страшно спати самому. Періодична присутність жінок поруч позбутися цього почуття не допомагала.  
          “Ініціатива не карається”.
          Потрібно було якось відволіктися, я чотири місяці чекав вістки від янгола, але він, здається, забув про нашу роботу, про все. З контори теж не телефонували. Повечерявши неприродно смачною вермішеллю швидкого приготування з дешевими сосисками і запивши все гірким чаєм, я почав збиратися. Годі було й надіятися на нормальне харчування. Контора й не думала піднімати зарплатню. А звільнитися – не варіант. Куди мені йти, якщо я більше нічого не вмію?
          Привороти, відвороти, шепотіння молитов. Нечисть. Жінка жила зовсім недалеко. Хвиля відчутної на фізичному рівні темряви ледь не збила мене з ніг при вході до її під'їзду. На сходах зіткнувся з чоловіком. Той чортихнувся, буркнув щось. Вийшов на вулицю. Через декілька секунд я знову міг пересуватися. У цьому маленькому вузькому будинку квартира потрібної мені жінки знаходилася на першому поверсі. Ніколи не розумів, навіщо малозабезпеченим людям народжувати стільки дітей. Їх багато в таких будинках. Фарба давно облупилася, стіна списана лайкою, дивними пропозиціями, номерами телефонів. Тут скрізь є вуха й очі. Ти навіть не здогадуєшся, а тебе вже бачать і чують.
          Я постукав тільки двічі, як двері відчинилися. На порозі стояв чоловік років сорока в футболці й шортах.
          — Впусти.  
          Я уважно подивився в очі жителя квартири. Нічого, крім невиразних бажань, швидкоплинних потягів, елементарних потреб. Він роззявив рота, щоб сказати мені щось, але промовчав. На мить здалося, що цей похмільний погляд став одухотвореним. Червоні прожилки на щоках ніби зникли, очі засяяли світлом. Ілюзія. Він мовчки притулився до стіни вбогої квартири і я увійшов. Кілька дитячих голів визирали на мене з-за дверей кімнати. На кухні варилося щось, що не дуже приємно пахло. Темрява вела мене далі, до зачинених дверей наступної кімнати.
          На ній був халат бордового кольору. Недоглянуте волосся розпущене. Єдине джерело мутного жовтого світла в кімнаті - невеликий каганець. На столі розкладені карти. Підвіконня щільно заставлене вазонами, саме вікно застелене шторами наглухо. Свої товсті ноги жінка тримала в тазику з водою. Побачивши мене, байдуже спитала:
          — Ти що тут робиш?
          Я прихилив за собою двері:  
          — Я знаю, чим ти займаєшся. Сьогодні це припинеться.
          З уст жінки пролунало щось незрозуміле, але навряд чи добре. Її великі очі почали кидатися в боки, ніби шукаючи підтримки.
          — Ваню! Ваню, ходи сюди!  
          — Чоловік тобі не допоможе зараз. А я допоможу.  
          Як завжди в такі моменти, я відчув надзвичайний прилив сил. Я став навколішки біля її столу, дістав з глибокої кишені куртки дерев'яне розп'яття і поставив його прямісінько перед жінкою.
          — От ідіот, ти що робиш? Хрест то для чого притащив, хворий, чи як? Забирайся! Ваню! Де ти?! Ваня! 
          Я знав, що її чоловік не прийде. І діти мовчатимуть. Пітьма зробила спробу стиснути мені горлянку, але перші слова молитви примусили звучати мій голос гучно та виразно:  
          — Отче наш, ти, що єси в небесах, нехай святиться ім'я Твоє. Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні...
          Її губи зімкнулись, каламутні очі злобно вирячились на меня. Вона нервово засміялась.  
          — Ей, хворий, нумо піднімайся, вали з мого дому! Іди геть звідси!  
Зойк. Але вона більше не рухається.  
          — …І одпусти нам провини наші, як і ми відпускаємо винуватцям нашим. І відведи нас від спокуси, але визволи нас від лукавого.  
          Жовте світло нічника відблиском торкається розп'яття і відображається на розпухлому обличчі жінки. Темрява густішає. 
          — Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки віків. Амінь.  
          Здається, мої слова продовжують звучати в приміщенні. Я роблю глибокий вдих, видих. Повільно піднімаюся з колін. Ми зустрілися поглядами. І я закінчив. Пошепки, майже нечутно: 
          — Господи, помилуй цю заблукалу душу, дозволь їй побачити світло, виведи її з пороку і темряви, з брехні і лукавого. Покажи їй шлях, Отче, нехай нечистий залишить її тут же.
          Я дуже повільно підніс свою долоню до її спітнілого лоба. Вона почала тремтіти і схлипувати. Все як завжди. Потім іншою рукою я взяв розп'яття та перехрестив повітря.
          Коли відчинив двері, до кімнати влилося денне світло та неприємний запах: юшка в кастрюлі закипіла і тепер розливалася брудною плитою. Я пройшов повз Ваню, щиро йому посміхнувся. Він так і залишився стояти позаду, не зачиняючи дверей.
          Я — наближений. У таких людей можливості обмежені, здатності мінімальні. Моєму сприйняттю недоступні перипетії людських доль. Якось Андрій сказав, що наближені є незрячими санітарами лісу. Я не можу відчувати інших. Є ще просвітлені. Вони живуть довше, більше можуть і бачать. Андрій говорив, що закордоном наша система, зокрема навчання, адаптація та менторство, набагато краще організована.
          Цілу годину я стояв біля вікна, дивився на те, як ніч проковтує місто. Знову прийшла тривога, зіщемила серце. Телефонний дзвінок змусив здригнутися. З цим абонентом ми не спілкувалися давно.
          — Алло, Антон?  
          — Так.  
          — Вечір добрий, це Євген Вербицький. Я у твоєму місті. Зустрінься зі мною, будь ласка. Я через хвилин десять буду біля магазину електроніки. Ну, біля твого дому. Ти вийдеш?
          — Так, без проблем, скоро буду внизу.
          Співрозмовник поклав слухавку. Зітхнувши, я увімкнув світло в кімнаті і подивився на стіл, де лежала гора напередодні куплених пазлів. Результати єдиного цікавого мені заняття висіли у вигляді покритих скотчем картин на кухні: кішка з кошенятами, спортивний автомобіль, гірський пейзаж. На новій коробці був зображений середньовічний замок.
          Женя дійсно був через десять хвилин біля магазину електроніки. Його чорна іномарка із затонованим склом привертала увагу самотніх перехожих. У нашому районі всі знали один одного. Я відкрив дверцята машини, сів поруч з водієм.
          — Привіт, Антон - Простягнувши мені руку, сказав бритоголовий хлопець. Лисина, густі чорні брови, хижий погляд. Ланцюг навколо шиї. Чорний спортивний костюм. Брелок з боксерськими рукавичками на передньому дзеркалі заднього виду.
          — Здрастуй, Женя.  
          — Проїдемося трохи, треба поговорити.  
          Євген завів двигун автомобілями. Я бачив цього парубка всього кілька разів, але ми завчасно обмінялися номерами ще давно. Можна сказати, познайомилися випадково. Він - просвітлений. Працює майже за дві сотні кілометрів від мене.  
          — Антон, а ти нічого дивного не помічав? Тому що як на мене то відбувається якась хрінь.
          Я напружився. Просвітлений виглядав схвильовано, машину вів нервово і швидко.
          — Про що ти?  
          — Мій патрон зник тиждень тому. Я всюди шукав, я виходив на зв'язок з іншими. Більша частина просто ігнорує. Я не довіряю їм. Рідко спілкуємося.
          “А мені, отже, довіряєш?”- подумалось мені. Я уважно подивився на співрозмовника. Він продовжив:
          — А ти. Ти з просто… з Наближених, от.  
          — Ну так, я гірше.
          — Не бери до серця, якщо образив, я не хотів. Суть в іншому. Я приїхав сюди недавно, хотів зустрітися спершу з Андрієм.  
          —  Пішов Андрій, його відкликали. Я тепер сам.  
          — Як відкликали?  
          — Ось так. Пішов він і все. Жень, а чому Андрій? Хіба ти не знаєш інших?
          Незважаючи на те, що спільних зустрічей у нас було дуже мало, Андрій недолюблював Женю Вербицького по якійсь своїй незрозумілій мені причині.
          — Ну так, ти крім нього й не бачив янголів. Вони дуже ... особливі у спілкуванні. Я можу відчувати, хто стане зі мною вести бесіду, а хто ні. І потім. Андрій же... Відкликали, значить - Женя гмикнув — Бухати треба менше.
          — Не говори про те, чого не знаєш. Зараз ти образив мого наставника і мене.
          Євген пригальмував, звернув на узбіччя. Ми знаходилися на околиці міста, на розбитій і повній калюж дорозі.
          — На нервах. Я не сплю нормально. Безлад суцільний навколо, непоняток купа.
          — Я теж погано сплю, Жень, розумію про що ти. Темрява насувається. Я відчуваю її. У тебе теж так?
          — Ага. І всім геть байдуже. Тобто інколи через якусь дрібницю мене женуть в сусідню область, а тут таке твориться, такі згустки мерзенної пітьми, а вони там палець об палець не хочуть вдарити, ну маячня ж повна. Різко всі стали зайняти та недоступні. Ну і як ти тепер без Андрія будеш?
          — Ніяк. Намагаюся робити те, що й раніше. Але тепер без інструкцій. Андрій сказав, що ініціатива не карається. Ну от і буду по-трохи роботу свою робити. Платити ж я надіюся не перестануть. А далі може зателефонують з контори. У нас же не звільняють, ти знаєш.
          — Угу. Мені от продовжують надходити інструкції, накази, але... — Женя зітхнув — Вони інші зовсім. Ніби віддають їх абияк, розумієш? Немає серйозної роботи давно.
          Просвітлений протер очі та подивився на мене впритул.
          — Напевно даремно я тебе смикнув, Антон. Просто поговорити треба було з кимось, воно мене напружує конкретно. А так то я приїхав у своїх сімейних справах сюди. Та й думаю наберу.
          — Та ні, Жень. Я радий, що ми на зв'язку. Вип’ємо по пиву?
          — Іншим разом якось, вибач. Я сину пообіцяв дещо. Мушу бути в формі.
          — Жень, якщо дізнаєшся щось… Навіть дрібниця якась, повідом мені, добре?
          Він кивнув. Ще деякий час ми мовчки сиділи в його чорній іномарці і думали кожен про своє. Після автомобіль із затонованим склом ще трохи покружляв околицями, а потім зупинився біля магазину електроніки в моєму районі. І я вийшов.
          Перше, що я зробив наступного ранку - відкрив текстовий файл на своєму комп'ютері, де містилася інформація про суб'єктів, що цікавили нас з Андрієм. Щоб відволіктися від поганих думок, я вирішив цілком і повністю присвятити час своєму покликанню, оскільки зараз я перебував у відпустці на своїй мирській роботі. Доводилося мені трудитися на ще декількох не дуже престижних роботах, щоб дозволяти собі інколи різні приємнощі, як ото доставка суші додому, чи придбання нових пазлів. Так-то пазли – річ не дорога, але бувають дійсно цікаві колекційні екземпляри. Боротьба зі Злом – це важливо, але їсти хочеться не менше.
          У файлі все те, що й було: двоє, що володіють злим оком маргіналів, обдарована стерво-маніпулятор і хлопчина-підліток з диявольськими бажаннями. Чотири місяці без роботи. Пора вмикатися. Я привів себе в порядок, випив філіжанку кави та покинув квартиру. Швидше б закінчити.
          На парочку недобрих заздрісників пішло зовсім небагато часу. Коли один з них вже почав схлипувати, я відчув, що трохи втомився. Все відбувалося на малолюдній автобусній зупинці. Слова молитви були сказані. Пізніше обидва пізнають глибину власних пороків та отримають можливість зійти з гріховної доріжки. Можливо, назавжди. Не в моїх силах перебудувати людину, а ось направити... Сховавши до кишені розп'яття, я посміхнувся цим нещасним. Цього разу посмішка вийшла не щира.
          Той хлопець востаннє потрапляв до нашого з Андрієм поля зору десь місяців вісім тому. Тоді було прийнято рішення не втручатися і почекати. Він вийшов із примішення музичної школи з чохлом для скрипки в руках. Хвиля темної енергії неймовірно потужної сили вдарила в груди. Сперло дихання. Я кашлянув. В голові запаморочилося. Перед очима опинився бордюр тротуара, я впав навколішки. До мене відразу ж підійшла якась жінка, я навіть не розгледів її.
          — Молодий чоловіче, що з вами? Ви в порядку?
          Піднявши голову, я спрямував свій погляд в бік хлопця. Він обернувся чи то на шум створеної мною метушні, чи то відчувши на собі мій погляд.
          — Я в порядку, дякую. Тиск.
          Вимучена посмішка навряд чи спантеличила жінку. Зібравшись з силами, я піднявся й рішуче пішов вперед. Хлопчина більше не обертався. А я все ніяк не міг адаптуватися, слабшав з кожним новим кроком. Коли з'явився дзвін у вухах і перед очима забігали чорні мурашки - зупинився. Досить. Перехожий, що йшов позаду тицьнув мене плечем, тихо вилаявся.
          Після нападу нудоти ніби як полегшало, але загальна слабкість залишилась. Те, що мені вдалося розгледіти всього за мить всередині цього юнака... Власне, він надумав когось убити. Це бажання вже давно у нього. Так, якби ми могли відчувати все і всіх, якби ми діяли як поліція думок із старого фантастичного фільму, то світ став би більш безпечним місцем для життя. В реальності ж куди частіше такі випадки залишалися непоміченими. А конкретно цей парубок ще поки нікого не позбавив життя, поки ще тільки виношував ідею. Створюючи цим довкола себе ореол поганої енергії. З концентрованою темрявою такої сили мені не доводилося зустрічатись ніколи раніше. Чи то серце йому хтось розбив, чи образив якось. Ох вже ці підліткові переживання… Як же не вистачає Андрія!
          Пізніше я зателефонував Жені Вербицькому. Він взяв трубку й швидко випалив:
          — Так, Антох, зараз страшенно зайнятий, скоро зустрінемося, все розповім. Тобі в тему буде, є інфа! Не пропадай! Все, погнав. Бережи себе, я відзвоню трошки пізніше.
          Однак він не відзвонив.
          Вночі знову не спалося. Мене трусило.
          — Антоне — Пам'ятаю, говорив мені куратор в один із весняних днів на березі озера в парку — Колись ти зіткнешся з невиконуваним для тебе завданням. Це нормально. Важливо пам'ятати: не веди боротьбу з силою, яку не зможеш взяти під контроль. Твоє основне завдання в такому випадку - спостерігати, записувати, що завгодно, в решті решт, повідомити мені. В жодному разі не роби жодних дій сам. Не витягнеш. Це стосується всього тобі незрозумілого.
          — Спостерігати? А як же радикальні заходи? — Запитав тоді я, маючи на увазі фізичне усунення людини, розум якої полонений злом і яку вже не навернути і не врятувати.
          — Це не твої методи. Виняткові заходи на те й виняткові. Я навіть не буду тобі нагадувати, що таке значить вбивство! Для тебе такий варіант виключений. Застосувати його можливо тільки в разі нападу, та й... Наближені не зіштовхуються з таким. У тебе трохи інший профіль.
          Тоді він довго читав мені нотації. А тепер він пішов, недбало кинувши: “Ініціатива не карається”. Вкотре я відчув себе покинутим. І що такого термінового з'явилося там у Вербицького?
          Переді мною стояв вибір: спокійно чекати, паралельно роблячи звичну роботу, спостерігати за хлопчиною. Або спробувати зупинити його своїми силами.
          Слабкість в ногах повернулася, як тільки я вийшов з під'їзду вранці, після безсонної ночі. На шляху до магазину я зустрів багато мешканців будинку, де я орендував квартиру. Деяких сусідів я знав в обличчя. У майже кожному з них глибоко сиділа злість, ненависть, агресія. Цього разу я не впав, але раптові потоки темної енергії все ж змусили сповільнити крок. Що сталося з усіма? Ще вчора ж було все нормально! Тут і там я бачив палаючі вогнища невідворотного зла. Намагаючись ніяк не видавати свого занепокоєння, я увійшов до маркету. Чисто механічними рухами взяв кошик, пройшовся між рядами. Потрібні й не дуже продукти ніби чужі руки брали самі, закидали до кошика. Зовсім скоро я попрямував до каси, де на мене спідлоба глянув касир. Поки він “пробивав” покупки, я стиснув в кишені куртки дерев'яне розп'яття і відкрив рота, щоб тихо помолитися одними губами. І вперше за два роки моєї роботи у мене не вдалося це зробити: язик задеревів. Хрест нагрівся так, що ледь не обпік долоню. Я різко витягнув руку з кишені та закашлявся. Коли вийшов з магазину, то чітко зрозумів, що моя сила більше не несе нікому загрози. Витягнувши неслухняною рукою з іншої кишені телефон, я знову набрав Євгена. Цього разу трубку він не підняв взагалі.
          У звичайному житті Андрій був скромним викладачем історії в місцевому коледжі. Він зустрічався з жінками, іноді любив випити, у нього були друзі. Але близько палий янгол нікого не підпускав. Квартира куратора залишалася незайманою. Йому не сподобалося б те, що я проник сюди, скориставшись дублікатом ключа. Цей дублікат я зробив ще спочатку нашої спільної роботи, коли за випадковим збігом обставин Андрій забув у мене брелок з ключами. Навіщо я так вчинив? Напевно, для підстраховки. Просто так. Зрештою, величезна кількість явищ в цьому світі відбувається сама собою, без мети. Точно так само я не можу сказати, що саме хотів знайти в квартирі куратора зараз. Чи могло спорожніле житло відповісти на мої запитання? Андрій не збирався йти так різко. Про це свідчило все, починаючи з відкритого тюбика кетчупу на столі, не вимкненого бойлера у ванній, закінчуючи трохи прочиненим віконцем у спальні; його відкликали раптово. Неквапливо і з почуттям докору, я почав обшукувати шафки, шухляди у столі. Закривши віконце, почав огляд спальні. Тут було затишно. Над ліжком висіла велика картина з Богородицею і маленьким Ісусом. Я затримав свій погляд на іконі. Матір Божа дивилася на мене без звинувачень, але і без явного схвалення.
          Ініціатива не карається?
          Невеликий футляр, загорнутий в старі газети лежав під ліжком, біля картонних коробок із взуттям. Відчуваючи, як поступово зростає хвилювання, я взяв маленького ящика до рук. Відкрив. Клацнуло. Трофейна зброя янгола випромінювала чистоту та велич навіть вдень, у світлій просторій квартирі. Позолочені дуло і рукоять. Від невеликого револьвера віяло силою. Він лежав у синій матовій оббивці. Прямокутна металева пластина жовтого кольору у внутрішній стороні футляра говорила: “Дорогому другові, соратникові та улюбленому брату по зброї Андрію від Мирослава. На пам'ять”. 
          Я сидів на м'якому ліжку куратора й дивився на зброю в своїх руках. У мене немає морального права навіть торкатися до неї, але я залишився сам на сам із підступаючою темрявою. З контори не телефонували, власне, на мої дзвінки не відповідали теж. Я пробував зв’язатися з потрібними людьми. І всюди або абонент поза зоною, або просто гудки. Повна невідомість весь цей час виснажувала мій розум. Ну от що це за зло поселилося у кожній людині, буквально у кожній? А взагалі, що якщо - все? Якщо зло встигло знищити усіх, кого я знав із колег? Ось так от легко? Женя, Андрій… Моя слабкість та нездатність помолитися. Що може протиставити пітьмі один Наближений, замучений тривогою і поганими передчуттями?
          Знову вечір. Знову моя тісна похмура обитель і не складені пазли на столі. Під час трапези я завжди дивлюся щось по телевізору. Сьогодні там йшли новини. Буває досить смішно слухати всі ці історії, взаємні звинувачення в чомусь, дивуватися здичавілим від невігластва людям. Вони не знають, що відсотків сорок всіх побутових злочинів скоюється банально через зовнішній вплив темних сил. Ці цифри жахають. Андрій говорив, що на заході цей відсоток наче як нижчий. Я дивлюся на фальшиві посмішки, слухаю маячню з вуст ніби компетентних фахівців. І буквально відчуваю, як в дверному отворі кухні позаду мене матеріалізується щось. Виделка падає в тарілку з макаронами по-флотськи, я витягаю з відкритого футляра револьвер, що лежить поруч. Різко піднімаюся з-за столу і обертаюся до джерела темної енергії. Добре, що я встиг трохи вивчити незвичну зброю та переконався, що вона заряджена. Стара в зношеному чорному балахоні і з сивими пасмами прямого волосся дивилася на мене колючим непривітним поглядом. Я вперся спиною в стіну. Підняв руки зі зброєю, націлившись на неї.
          — Що ти таке?! — Запитав я, вже знаючи відповідь напевне.
          — Малюк, от не повірю, що Андрій тобі не розповідав про мене.
          Смерть. Одна з. До сьогоднішнього вечора я лише знав, що вони темні, але не зовсім. Смерть не служить Дияволу. Однак Зло їй ближче, ніж Добро. Вона і їй подібні - женці, чистильники, виконавці волі фатуму.
          — Що тобі тут потрібно?
          — Допомоги просити прийшла. Більше немає до кого йти, Наближений.
          Вона втомлено пройшлася кухнею, сіла на один з табуретів. Кинувши косий погляд на тарілку, сказала:
          — Ех, ви з ним одинакові. Що він кухар, що ти...
          Стара з блідою як крейда шкірою і чорними цятками-очима виглядала так, ніби зараз розвалиться. Я мимоволі поморщився від неприємного запаху, що йшов від неї. Так пахне немічність.
          — Тобі тут не місце. Мій час не прийшов.
          Я знав, що смерть приходить безпосередньо після фізичної кончини. Побачити живим її неможливо.
          — Річ у тім, що нейтральна сторона — Сказав голос Вербицького в моїй пам'яті — Повна лажа. Вони ні за нас, ні за них. Гниль і нісенітниця. Краще ніколи не веди з ними розмов та не укладай жодних угод.
          Він сказав це ще під час першої нашої зустрічі.
          А зараз Жені не було.
          — Мені вже ніде не місце. Опусти зброю янголів. Ти ще піднімеш її пізніше.
          У її погляді з'явилося єхидство. Повільно я опустив дуло револьвера. Не повністю.
          — Що, не подобаюся тобі такою? — Спиталась вона, помітивши мою реакцію. Перш ніж я відповів, стара раптом обернулася юною привабливою дівою з чорним як смола волоссям, очима синього кольору і витонченими рисами обличчя. Повне життєвих сил тіло було прекрасним, соковитим і чарівливим.
          — Твої чари не справляють враження. Чого ти хочеш від мене?
          Дівчина мрії натхненно подивилася на мене і відкрила пухкі вуста. Потім зникла. На її місці знову була виснажена стара жінка.
          — Я стільки років топчу цей світ, я так втомилася. Кістки болять дуже. Рука ослабла.
          Тонкою кистю смерть погладила оголену з-під своєї мантії ногу.
          — Я просила замінити мене. Марно. Працюй, працюй, нема кому тебе замінити. Молодь – безтолкова, а ти працюй, ти ж ветеран праці у нас. Але все. Не можу. Допоможи мені.
          — Це не моя компетенція, звернися до когось іншого — Трохи розгублено відповів я.
          — Ти погано слухаєш. Тут більше нікого немає окрім тебе. Визволи стару від мук, звільни. Убий.
          — Мені потрібні відповіді. — Почав я, трохи оговтавшись — Що задумали в Пеклі? Що вони зробили? Андрій і... Куди зникли? Що відбувається? Відповідай, кому ж як не тобі знати!
          — Не кричи на мене, я не можу тобі нічого сказати, тому що не знаю. Одне мені відомо - вже завтра світ потоне в крові. І буде дуже багато роботи для мене, надто багато. Не хочу загинути від виснаження прямо там. Не витримаю такого навантаження.
          Чорні намистини-очі вчепилися в душу. Отже, прямо перед моїм носом почалася і закінчилася війна, де перемогу здобуло Зло? Андрій та Євген... Полягли? А я…
          — Я бачу сум'яття в твоїх очах. Але у тобі є й рішучість. Я не знаю, що відбувається, повір, Наближений, але знаю, що гряде погибель. Однак я можу тобі дати корисну інформацію. Виконай моє прохання, а я навчу тебе користуватися зброєю янголів правильно. І не бійся, вона тиха. Ніхто не почує та не прийде до тебе після пострілу.
          Заперечення. Гнів. Нерозуміння. Страх. Але все ж глибоко всередині я повірив словам старої. Як вже кілька тижнів вірю своєму передчуттю. Власне, легко було повірити в те, що щось відбувається у моєму положенні.
          — Я не думаю, що ти нічого не знаєш. Говори мені все.
          Мій голос був непереконливим, стомленим. Тонкі бліді губи смерті злегка сіпнулися. Напевне це була посмішка.
          — Ти виснажений страхом, а я виснажена нескінченністю та чужою кончиною. Тебе мучить незнання, але я не можу тобі допомогти нічим. Я просто хочу піти на спокій, поки світ цілий.
          Я знову почав піднімати зброю.
          — Перед тим, як стріляти, подумай про мою свободу. Ти повинен бажати, щоб я пішла на спокій. Дати мені волю. Сконцентруйся на цій думці. На тому, що ти дозволяєш мені бути вільною від свого ярма. Дозволь просто піти і не страждати. Твої думки, твої емоції - ключ до зброї. Далі відчуй, як сила зсередини перетікає до металу. Впусти в себе світло. Дозволь зброї стати продовженням тебе, твоєї руки. І тільки в кінці стріляй.
          — Я останній? — Перепитав я — Я залишився один?
          — Так.
          І я зробив, як було сказано. Заплющив очі, спробував відчути тепло. Воно повільно поширювалося по тілу і продовжувалося у пальцях, що стискали револьвер. Я зосередився на своїх бажаннях щодо старої. На її свободі. В цю мить я відчув велич. “Іди з миром. Знайди спокій”. Я натиснув на спуск. Невеликий спалах світла. Віддачі майже не було. Замість звуку пострілу - тихий стукіт і тріск. Старе немічне тіло спіпнулося та почало падати. Ніхто ніколи з смертних не знайде залишки смерті. Вже через кілька секунд жінка загорілася блакитним полум'ям. Труп почав розсипатися на сірий пісок. На кухні все ще стояв неприємний запах від перебування тут старечого тіла. Жодного диму, чи решток.
          Після зробленого пострілу прийшла тверда впевненість у тому, що я повинен зробити. Було вже за північ, коли я вимкнув всюди світло, застебнув куртку і трохи подумавши спустився на коліна, щоб помолитися востаннє. У зображенні із середньовічним замком не вистачало зовсім трохи деталей. Після сказаної молитви я покинув квартиру, відправившись в ніч. У правій руці тримав зброю. 
          Знала щось стара, чи ні, тепер значення не мало. Рівно як і її слова про прийдешню загибель всього і вся незабаром. Отже, виходить я залишився один і Пітьма перемогла. Тихо, непомітно так, поступово виводячи з гри Андрія, Євгена та інших. Настільки тихо, що ніхто навіть пискнути не встиг. Попередити... Мене, наприклад. І взагалі, чому в такому випадку до мене не дісталися? Збіг обставин? Ех, ну що ж тут поробиш, якщо контора завжди тримала його на дистанції? Єдиний спосіб комунікації – через куратора Андрія. Ну і телефонні дзвінки інколи. Переоформити карту для виплат. Прийти туди, зробити те. Я навіть не знав імен тих, хто мені дзвонив і з ким я спілкувався. Добре хоч з Євгеном зміг познайомитися. Хоча і це тепер було неважливо.
          Я йшов неосвітленим провулками району, забудованого п'ятиповерхівками. Мене душила темрява, вона лізла звідусіль. Ніколи такого не бачив, не міг і уявити, що стільки зла може бути одночасно всюди. Потрібно було поспішати, поки я ще можу, та поки сам не знеміг від нескінченних потоків зла, що вирували довкола. Десь там, приблизно за півтори кілометри від мене, зараз мирно спав підліток. І мене ніщо не могло зупинити на шляху до нього. Зброя наповнювала дух відвагою, зігрівала руку, робила мої кроки легкими і впевненими. Мені безумовно вистачить п'яти куль, що залишилися, щоб зупинити велике зло, хоча б в маштабах однієї пропащої людини.
          Нічне місто здавалося спорожнілим. Всі сховалися в своїх затишних маленьких нірках, щоб завтра з ранку знову відправиться до зовнішнього світу. Перший постріл, зроблений мною зі зброї Андрія немов відсік шлях назад. Нетипові для мене пафосні величні думки заполонили голову. Серце наповнювала мало не радість, незважаючи на відчуття темної енергетики сотень грішних людей навіть крізь бетонні стіни їхніх будинків. Ненависть росте. Вдихаючи нічне повітря, я раптом зрозумів, що мене турбувало всі ці місяці. Всеохоплююча тьма виходила прямо з голів людей, зло успішно пускало коріння та проростало на благодатному ґрунті їх душ. Прояснення до мене прийшло, коли це зростання досягло критичної відмітки.
          Я ніс куртку в своїй руці так, що вона звисала, прикриваючи зброю. Було гаряче. До будинку, де жив хлопчик, залишалася пара хвилин, коли я побачив їх. Двоє молодиків стояли в арці, розсіюючи темряву ночі світлом екранів своїх мобільників. Зрізуючи дорогу через двори вночі, я сподівався залишитися непоміченим. І ось. Зло, що йшло від них, також не здивувало мене. Густа чорнота, весь спектр негативних переживань примітивного людського розуму. Не було там хіба що страху. Ці люди вб'ють. Незабаром, як і хлопчик. Дикі звірі, що вийшли на полювання. Тим часом ззовні пітьма щільно облягла мене, я відчував її навіть кінчиком язика. Тіло було ніби в тісному, спекотному і водночас м'якому одязі. Тільки розслабишся — сумнівний комфорт проковтне тебе.
          — Ей друже, заблукав?
          Вони збуджені й готові наступати. Тваринний кураж. Кровожерливість. Або випили напередодні, або просто так… Перед тим, як дістати з-під куртки зброю, я підвів очі на вікна будинку. З кожного з них струмками стікало зло неймовірної сили. Кожен з жителів буде калічити, розривати інших на частини. Навіть уві сні. Побачене і відчуте остаточно переконало мене, що втрачати нічого. Як це все міг упустити Андрій?!
          — Алло, проблеми зі слухом?
          Мені не потрібно було освітлення, щоб бачити, куди стріляти. Я відчував їх. Зосередившись на думках, підняв револьвер Андрія. Темрява не заважала мені. Все було як в тумані, ніби й не зі мною. Причина того - відчуття спокійної впевненості, яку надавала зброя янголів. Зараз переді мною стояли не люди, а втілення гріха.
          “Згинь. Зникни. Помри”
          Я вистрілив. Спалах, стукіт, клацання. Націлившись на другого, я зробив наступний постріл. Той бува розвернувся, щоб спробувати втекти, але куля наздогнала швидше. Спалах, стукіт, клацання. Желеподібна тьма навколо мене здригнулася. Два чорних згустки розлетілися на частини, немов волоський горіх. І вибухнули світлом. Залишалося три набої. Усвідомлення скоєного почало приходити, коли я відчув, що ноги підкошуються від фізичної втоми... Після двох пострілів разом вийшла вся напруга, що накопичувалася чотири довгі місяці. Вийшла і життєва енергія.
          — Ні, ні, не спати, потрібно піти далі — Я почав шепотіти собі під ніс, потряс головою. Але тіло не послухалося, зрадницьки впавши на землю. Руки все ще стискали револьвер... Що вирішить смерть цих двох? Нічого. Тому що Пітьма все одно перемагає.
          Каламутна фігура дуже високої людини наближалася до мене - я помітив її краєм ока. Щось шкутильгало різким кроком. Бліда пляма шнаближалася. Вона не випромінювала зла. Однак в той момент я вже ні про що не думав. З останніх сил підняв револьвер і зробив свій останній постріл. “Згинь”. Спалах, стукіт, клацання. Зброя сяяла в непроглядній чорноті і це величне світло було останнім, що я побачив, перед тим, як втратити свідомість.
          Не знаю, скільки часу провів ось так лежачи на голій землі. Коли прийшов до тями, то на вулиці ще була ніч, а мене оточували все ті ж будинки. Небеса над головою повільно червоніли, під ногами я відчув легку дрож. Ледь розслабив намертво стислі зброю пальці правої руки. У свідомість хлинули думки: що все це означає? Десятки питань і відповідь на одне з них лежала зовсім недалеко від мертвих людських тіл... Їх називають солістами. Безликі виконавці волі вищих сил, на відміну від смерті, вони приходять рідко і тільки у виняткових випадках. “Виняткові випадки на те і винятковi”, як говорив мені палий янгол Андрій. Один із солістів був убитий мною. На відміну від тіл в арці, він згорів, як і стара в моїй квартирі напередодні. Я повільно повернув голову в бік арки і побачив скоєне мною. Зверху пролунав гуркіт грому. За оглушливим гуркотом пішов підземний поштовх. Температура навколишнього середовища різко піднімалася, дихати стало важко. З очей потекли сльози, крізь які я побачив, як з червоних небес зверху летять скиби вогню. Їх було багато. Повітря обпікало легені. Інстинктивно я знову вчепився в зброю янголів, але вона більше не підтримувала в мені силу. Почали з'являтися люди. Хтось із них помітив тіла застрелених мною молодиків. Ще не усвідомлюючи, що роблю, я повільно підійшов до померлих втупився на них, лежачих в калюжах крові. Моя нижня губа почала тремтіти.
          — Возрадуйся, рід людський, настав кінець твоїм стражданням! Син Божий, Ісус, зійде в цю мить на землю грішну! Нехай почнеться Суд! — Кричав хтось. Голос звучав всюди одночасно. Але хто говорив і де він знаходився – не ясно. У червоних небесах з'явився перший янгол.