29

КЕМЕРОН ТЕРНЕР

Від сильного удару моєї ноги, білі двері з тріском відкриваються, а виламані шматки летять на підлогу.  Я залітаю в середину і бачу сідого стариганя, з рукавичками на руках. Обводжу кімнату поглядом і натикаюсь на Керр, яка сидить на кушетці, розстібаючи чи можливо вже застібаючи гудзик на чорних приталених джинсах. Її щоки мокрі від сліз, а губи покусані і червоні.

-Що ви робите?!-кричить чоловʼяга, але я не звертаю на нього уваги.

-Пташко...-зітхаю я, не розуміючи, встиг я чи все вже скінчилось.

-Кемерон...-надривно каже вона і починає плакати так сильно, що моє серце падає в пʼяти. Я кидаюсь до неї і обіймаю за плечі, притиснувши до своїх грудей. Вона сидить на високій кушетці, тож я встаю в неї між ніг і відчуваю як сильно здригається  тіло дівчини. Вона плаче безперестанку і навіть не може нічого сказати.

-Що тут бляха відбувається?!-кричить лікар, та я досі ігнорую його. Пташка міцно обіймає мене за торс, а я глажу її шовковисте світле волосся, уткнувши в нього свого носа. Воно пахне скошеною травою і літом. Якийсь новий запах для мене, та я вже зачарований ним.

-Мені було так страшно, Кем...-ридає вона мені в груди. Я хочу заспокоїти, забрати її звідсти, але не можу доки не дізнаюсь усе і не вбʼю цього виродка, який за гроші позбавив нас дитини.-Дівчата так кричали. Їм було так боляче. Я дуже боялась, Кем...-плаче дівчина і я хапаю її обличчя в руки, обціловуючи кожен міліметр.

Її шкіра солона від сліз, а волосся прилипло до мокрих щік, та мені байдуже. Вона найгарніша дівчина у світі, навіть зараз.

-Тихо, пташко. Я поряд.-шепочу я, цілуючи її обличчя. Вона знову шукає моїх обійм, як вуличний кіт і я притискаю її до себе так міцно, як тільки можу.

Я кручу головою в різні сторони і бачу що всі дівчата стоять в проході, з цікавістю оглядаючи нас. Одна з дівчат плаче, а інші просто чекають продовження.

Феєричне шоу, яке ми тут влаштувало - резонанс, за яким охоче спостерігають дівчата і схоже мріють про хепі енд для себе. Та мене це не турбує. Я переймаюсь лише пташкою, тож знаходжу очима лікаря. Той оглядає вибиті двері і щось бурчить собі під носа.

-Агов!-кричу я до нього, щоб звернути до себе увагу. Той обертається, дивлячись на мене з усією ненавистю і звужує очі.-Софі...-починаю я, та не можу цього вимовити. Не виходить. Навіть коли думаю про те, що дитини вже нема і Софі витримала весь цей біль, до горла підходить комок.

-Не встигли. Ти якраз вчасно.-гаркає лікар і я зітхаю з таким полегшенням, що здається випустив все повітря з легень.

-Я кохаю тебе, пташко. Дуже кохаю, дурненька!-кажу я і піднімаю її обличчя так, щоб дивитись їй в очі.-Нащо ти сюди прийшла, пташко? Чому не розповіла мені? Чому вирішила позбутись дитини?-шепочу я, витираючи її сльози великими пальцями.

Дівчина вчепилась в моє чорне худі пальчиками і безупину плаче.

-Я не знаю. Ти лякав мене останнім часом. Я думала ти кинеш мене, коли дізнаєшся.-зі сльозами каже вона, захлинаючись своїми схлипами.-Мені було так страшно...

-Дурненька... ти така дурненька, пташко...-кажу я, перемістивши свої руки їй на талію.-Я так кохаю тебе, пташко. Будь завжди зі мною, будь ласка.-благаю я, поки дівчина плаче мені в груди.-Чуєш, Софі?-повторюю я їй на вухо і вона піднімає погляд.-Не тікай більше від мене. Благаю тебе.

-Я не тікатиму, Кем, обіцяю.-плаче вона і я підхоплюю її на руки.

Керр хапається за мою шию і ногами обвиває мій торс ніби мавпочка. Я не бажаю відпускати її ні на мить. Боюсь знову втрати. Боюсь що вона лишиться тут. Боюсь що її заберуть. Я йду на вихід, кинувши на стіл лікаря кілька сотень за вибиті двері і думаю лише про те, що це мав бути найщасливіший день в нашому житті, а перетворився у повну катавасію. Ми ніби не створені для спокійного життя. Постійні гойдалки супроводжують нас навіть коли ми самі того не хочемо.

Дівчата розступаються переді мною і я нарешті добираюсь до свого авто.

Софі важко дихає. Її сльози вже здається минають. Я саджу її на капот і трохи відстороняюсь, щоб застегнути гудзик на джинсах, з яким вона так і не встигла впоратись.

-Я кохаю тебе, Кем.-шепоче вона і я знову повертаю руки на її обличчя, ніжно притягнувши до себе.-Не кидай мене через дитину, благаю.-просить вона.

Її істеричний стан мене бентежить, та я розумію що пташка сильно перелякана. Їй треба час заспокоїтись, але в нас його нема. Я так поспішав до своєї блондинки, що не взяв куртку, а її верхнього одягу в кабінеті не було. Надворі холодно, Софі щойно перехворіла і я турбуюсь про те, щоб застуда знову не повернулася. Бо врешті тепер маю думати не лише про її здоров'я.

-Що ти в біса мелеш, пташко?-починаю я.-Як я можу кинути тебе через дитину? Господи, яка ти дурненька...

Я притягую заплакане обличчя Керр до себе і впиваюсь в її губи так жадібно, наче це наш останній поцілунок. Наче більше не буде ні її обіймів, ні її губ.

-Я кохаю тебе, чуєш? І хочу цю дитину.-кажу я крізь поцілунок і Софі так міцно притискається до мене, що я ледве тримаюсь, аби не зламати її своїми обіймами.

-Я теж кохаю тебе.-шепоче вона.-Пробач мені.

-Замовкни, пташко.-не витримую я і знову впиваюсь в цей солодкий ротик поцілунком з присмаком сліз.

Лише зараз я почав відчувати втому і біль у тілі від хвилювання, яке ледь витримував цілий день.

Я хочу одного - приїхати додому, в наш будинок, прийняти душ разом з Софі і лягти спати в її обіймах. Більше нічого.

-Поїхали додому, пташко.-шепочу я і вона активно киває. Я так само знімаю її з багажника мерседеса і несу до пасажирського місця.

-Моя куртка лишилась там.-раптом згадує дівчина, вказавши пальчиком на двері цієї підпільної лікарні, коли я ставлю її на ноги, щоб вона сіла в машину.

-До біса її. Я куплю тобі нову, тільки давай вшиємось звідси.-благаю я і дівчина сідає.

Мої руки тремтять від розуміння, що я приїхав вчасно. Кілька хвилин могли б вирішити все наше життя.