20

СОФІ КЕРР

Я прокинулась від тяжкої руки на моїй талії. Мене трохи нудило і цей натиск тільки погіршував ситуацію. Сонячні промені вперше за багато днів світили у вікно. Заметіль скінчилася, проте від морозу сніг навкруги виблискував ніби купа діамантів і сліпив очі.

Я повернулась на спину і відчула спокійне і рівне дихання поруч з собою, яке мов гаряче полумʼя опалювало мене.

Кемерон міцно спав. Від нього доносився аромат мʼяти і липи, такий знайомий і рідний, що було важко не прикрити очі від насолоди. Вираз його обличчя був спокійний... я давно його таким не бачила.

-Годі витріщатись, пташко.-пробурмотів він і мої щоки запалали. Я привстала на ліктях з відчуттям нудоти і поглянула на свою склянку з водою, яка стояла на тумбочці біля ліжка. За ніч я її випила і зараз не було чим вгамувати цей потворний напад блоювоти в роті.

Мені довелось встати, долаючи ще й паморочення і раптом до горла підійшов клубок, розміром з мій кулак, який я була не в змозі проковтнути.

Я схопилась з ліжка зі швидкістю звуку і кинулась до ванної кімнати, виблювавши певно все, що було у моєму шлунку з учора - пігулки і легкий бульйон, що приготувала для мене Інес.

Щойно напад блювоти зник, я змила унітаз і піднялась з колін. Стало набагато легше, наче це був останній ривок до одужання.

Поглянувши на себе в дзеркало, я зітхнула. За цей місяць я схудла, зблідла, втратила румʼянець від хвороби. Моє тіло і обличчя було схоже на якусь потвору. Тож я розчесалась, вмилась, почистила зуби намастила синці під очима легким кремом, аби трохи їх приховати.

Це вже краще. Я менше схожа на виснажену примару.

Щойно я відкрила двері, як помітила Кемерона. Він стояв в одних спортивних штанях, спершись плечем на стіну і склавши руки на грудях. Вираз його обличчя був схвильований, губи стиснуті у строгу лінію.

-Як ти?-турботливо запитав він. Я кивнула, показуючи що все добре і зробила крок вперед.-Софі, дай нормальну відповідь. Що тобі болить?

-Нічого.-тихо відповіла я і це була правда. Бо я не відчувала болю у животі, а запаморочення пройшло одразу ж як я звільнила свій шлунок.-Це певно через велику кількість пігулок.

Тернер обережно торкнувся пальцями мого підборіддя, подавшись трохи вперед і припідняв його, щоб ми зустрілись поглядами. Він заглядав мені в очі, перевіряючи кажу я правду чи ні. Це діяло як детектор брехні, але мені не було чого приховувати.

-Поїхали в лікарню.-тихо сказав він, звузивши очі і я вирвалась з його хватки.

Лікарня мені зараз ні до чого. Хай там як, та це було вперше і думаю востаннє, тому турбуватись з цього приводу мені не хотілось.

-Дякую, але ні.-відрізала я.

Серце досі щимило від його погляду. Кожна згадка про ту дівчину болісно віддавалась ехом у всьому тілі і я раптом зрозуміла як боляче було Кемерону. Він відчував усе те саме, після того як я поцілувала його брата.

Десь глибоко всередині я починала розуміти його. Розуміти, чого хлопець себе так поводив, бо зараз ми помінялись місцями і тепер саме я не могла його пробачити. Тепер я постійно відштовхувала і боролась з собою, бо боялась, що наступлю на ті самі граблі і вони боляче вдарять мене в лоба.

Я мріяла про його обійми, про його поцілунки, але коли він хотів мені це дати, відштовхувала. Бо я боюсь, що знову побачу його з тією дівчиною, так само, як він боявся побачити мене з іншим хлопцем.

Ця хімія між нами обернулась в замкнене коло, в якому ми могли лише додавати болю один одному. Підливати масло у вогонь.

Жоден з нас і досі був не готовий забути усе як страшний сон. Принаймні я точно.

-Я хвилююсь, Софі.-прошепотів Кемерон, торкнувшись великим пальцем моєї щоки і легенько її погладивши. Цей ніжний жест викликав метеликів, які літали по моєму животу у якомусь своєму танцю.

-Не варто.-тихо відповіла я, дивлячісь в підлогу. Зустрітись з його зеленим поглядом, означало збожеволіти.

Та я й так божеволіла лише від однієї думки, що сьогодні ми прокинулись разом, хоч і за таких обставин.

Спати з Кемероном було як солодкий мед. Відчувати його дихання і обійми в яких так тепло і безпечно… це викликало звикання.

Обережно прибравши руку Тернера, я обійшла його і повернулась на ліжко. Мені вже було легше, та я й досі відчувала себе слабкою від застуди.

Кемерон сів поруч зі мною і сперся ліктями на коліна.

-Тобі треба поїсти, пташко. Я замовлю щось.

______

КЕМЕРОН ТЕРНЕР

Не знаю, чого я боявся більше - що вона тепер завжди буде мене відштовхувати, чи що з нею щось станеться.

Їй було погано, а я хотів, але не міг їй допомогти, і що найстрашніше, не знав як.

Я вперше за останній місяць гарно спав. Поруч з Софі я відчував себе настільки спокійним, що заснув практично одразу. Її спокійне, рівне дихання було мов колискова. Я міг торкатись її, обіймати. По справжньому. А не так як усі ці дні - уявно. Я відчував запах її волосся і тепло тіла. Це зводило мене з розуму.

Але зараз, коли вона така слабка і далека, я ніби знову втрачав над собою контроль.

-Гаразд.-погодилась Софі і я підняв голову, бо навіть не очікував, що вона так швидко і спокійно зреагує на це. Чекав, що пташка знову почне мене виганяти і нагадувати про Лонні.

Клята Лонні, нащо я взагалі з нею зв'язався? Тепер вона стала якоюсь стіною між мною і Софі, а це дуже дратувало. Бо щойно я відчув, що втрачаю Керр, пробачив їй усе і усвідомив, що не уявляю життя з якоюсь іншою дівчиною.

Я хотів забрати її. Забрати у наш будинок. Одружитись на ній. Хочу щоб вона носила моє прізвище і була поруч завжди. Була лише моєю. Щоб ніхто інший не міг на неї претендувати.

-Чого б тобі хотілося?-обережно запитав я, щоб не зруйнувати початок спокійного діалогу між нами.

Софі важко зітхнула і прикрила очі. Її бліде обличчя прийняло вираз вдумливості.