5

СОФІ КЕРР

Від різкого тону Кемерона по тілу пробігли мурахи. Я раптом відчула, що вже жодних почуттів між нами крім ненависті нема. Його глибокі зелені очі палали гнівом, а неймовірно спортивне тіло було напружене.

Я буквально відчувала, що ось-ось між нами станеться вибух, який знищить тут усе довкола, бо неймовірна напруга, яку я намагалась подолати, майже висіла у повітрі.

Я не знала що відповісти, тому що не вірила, що Кемерон міг таке сказати. Його різкі слова вибили мене з колії.

Вбити?

Страшно таке почути. Це ранило більше ніж тисячі ударів ножами. Серце обливалось кровʼю і летіло десь у пʼяти.

Руки тремтіли і я вхопилась ними за раковину позаду себе, щоб хоч якось заспокоїтись.

Мовчання між нами затягнулось в хвилинну тишу і врешті Тернер відпустив мене.

-Ти їдеш додому.-гаркнув він і відчинив двері туалету, зробивши крок в коридор.

Чорний костюм йому неймовірно пасував. Він виглядав в ньому строго і солідно, як те й мало бути. Проте в цьому одязі він здавався ще більш небезпечним, ніж у звичних спортивних костюмах чи дірявих джинсах. Обхопивши великою долонею ручку дверей, він зупинився, вказуючи головою мені на вихід. Ніби: давай, Керр, я чекаю.

Я не бажала його супроводу, бо й сама б знайшла вихід. Та не слухатись Тернера було важко. Тіло ніби саме вирішувало кому йому підкорятись і хто віддає накази.

По спині пробігли мурахи.

Я опустила голову, як покаране дівчисько і вийшла, після чого хлопець жестом вказав йти за ним.

Велика спина Тернера загорожувала мене від усіх навколо і прикусила губу, аби побороти бажання торкнутись її пальцями.

Прорвавшись крізь забиту людьми залу, ми вийшли на вулицю і старий мерседес Кемерона привітно блимнув нам фарами.

Я раптом замріялась про те, що це стареньке авто зараз знову, як і раніше відвезе нас обох в тісну квартирку, де ми були щасливі.

Та цього не станеться.

Кем сів за кермо, а я на пасажирське сидіння.

Мотор гучно рикнув і машина нарешті виїхала на шосе.

Бути тут, в його авто, знову... ніби казка. Хотілось заплющити очі і уявити, що все це було страшним сном.

Тут так само пахло приємним ароматом мʼяти і ментолу, який належав тільки Тернеру і це зводило з розуму. Хотілось торкнутись його, почути як ласкаво він кличе мене своєю пташкою.

Та вже було пізно для цього всього. Я втратила шанс на його кохання і безперечно сама була у цьому винна.

За двадцять хвилин дороги у повній тиші, ми нарешті зупинились біля, тепер вже моєї, квартири.

Я не поспішала виходити. Хотілось затягнути цей момент, цю зустріч на довше, бо я не знала чи буде в мене ще колись така можливість. Сидіти поруч з ним, відчувати його аромат, його тепло, чути його дихання.

Тернер стиснув руками руль, дивлячись у вікно. Кісточки на пальцях побіліли.

-Виходь.-гаркнув Кем і я прикрила очі від безвихідності. Хіба дорослі люди так вирішували проблеми?

-Кемерон...-зітхнула я і повернулась до нього. Руки брюнета так само тримали кермо, а він дивився перед собою, ніби мене і зовсім тут нема. І це ігнорування було гірше за будь що у світі.-Ти ніколи мене не пробачиш?-тихо запитала я, маючи мізерну надію на те, що він все ж відповість по іншому. Я прикусила губу і впилась нігтями в свої коліна, боючись почути гірку правду.

-Ніколи, Керр.-гаркнув він і нарешті поглянув на мене таким холодним і відстороненим погляд, що кожен мій суглоб звело біллю.-Забирайся.

Це було найгіршим покаранням за будь що у світі.

Я знову відчула приниження і огиду до себе, тільки тепер втричі більшу. Бо це мені сказав Тернер.

Будь яка надія на те, що його сьогоднішні ревнощі були добрим знаком зникли.

Я відчинила дверцята авто і обережно вийшла, ступаючи туфлями на не розчищену доріжку. Сніг торкнувся моїх пальців на ногах, та не розстанув, бо вони були надто холодні. Щойно дверцята зачинились, мерседес швидко виїхав на дорогу і я стояла на узбіччі, дивлячись йому в слід, аж доки він не зник в темряві.

-Я кохаю тебе, Тернер.-прошепотіла я, не маючи сил навіть заплакати. Він знав це. Просто опирався правді. Боровся сам із собою, бо таким був Кемерон. І нічого з цим зробити неможливо.

_____________

КЕМЕРОН ТЕРНЕР

-Як пройшла зустріч з інвесторами?-запитав Шелбі, який розвалився на моєму дивані і щось активно друкував на своєму ноутбуці.

Друг був вдягнений в стару червону кофту з капюшоном і чорні спортивні штани. Руді кучері падали йому на нахмурений лоб, а погляд не відволікався від екрану.

Я закотив очі і вкотре нагадав собі, повідомити другу прикру новину: мій дім - не його особистий офіс. Його постійна присутність тут набридала. Бо навіть зараз, коли я надто злий, щоб слухати його базікання, я не міг лишитись у спокої, випити і можливо розгромити весь перший поверх.

Пробачити її? Якби ти знала, пташко, що я пробачу тобі будь-що, щоправда тобі треба добре для цього постаратись...

Забудь, Кем. Не думай про неї. Бо щойно пташка заволодіє моїми думками, я перетворюсь на чотирнадцятирічного підлітка, який дрочитиме у ванній на неї.

-Я не був там.-відповів я і кинув піджак на тумбочку. Потім пройшов повз нього, дістав з бару почату пляшку мартіні і налив у свій келих, випивши все одним ковтком. Це мало допомогти викинути з голови ті оголені плечі, шовкові кучері і безнадійно закохані очі.

-Як це?-не зрозумів рудий і кинув на мене здивований погляд, сівши рівніше. Певно він хотів почути як я виправдовуюсь, та замість цього піде до біса.

-Я здається давав тобі розпорядження.-гаркнув я і вже не зміг стримати гнів. Вдарив долонями по столу і перевів погляд на доуга, а потім метнувся до дивану.-Чому клята Керр вештається з Тайлером?! Якого біса вона змушена його слухатись?! Що там відбувається?!-кричу я, стоячи просто біля друга і Шелбі здивовано піднімає брови, вставши на ноги.