29

Остап.

— Ну ось і все…— беземоційно сказала Тереза, тримаючи в руках папери. Це був її білет на волю. Документи на розлучення. Вже підписані і нею, і її…колишнім чоловіком. Але вона чомусь сиділа з глибоким сумом в очах.

— Що з тобою? — я ніжно взяв дівчину за руку.

— Не знаю… Я на це чекала, напевно, ще з самого початку одруження. Тільки й уявити не могла, якою ціною та за яких обставин таки розлучуся. Це все жахливо, — вона потерла очі пальцями.

— Досі не вірю, що Захар підставив ще й твого чоловіка. Він мабуть кожного дня удосконалює свою підлість.

— Ми в житті з ним ніколи навіть не сварились. Я часто відчувала, що він до мене прихильніший, ніж до Діани. Що штовхнуло його на це все… просто не уявляю. Я вчора говорила з ним, бачила його очі. Це наче якась зовсім інша людина. Підла, безсердечна… Ні краплі жалю чи якогось розкаяння. Назвав Павла жертвою, начебто через нас.

— Невже ніяк не можна це виправити? — я по-діловому спитав.

— Він не отримав грошей. А це мала бути дуже пристойна сума. І зі всіма вкладеннями він мав домовитись з партнерами про нову фірму, щоб мати підтримку.

— А…цього не буде достатньо? — я дістав з шухляди документ на спадок і передав Терезі.

— Що це? — вона глянула на мене і уважно почала читати, — ого. Це…справді велика сума.

— Я отримав цей спадок недавно. Але все ніяк не було нагоди розповісти. Я думав довго, що можна зробити з цими грошима, але якщо через мене постраждала людина і це можна виправити грошима…

— Остапе, ні. Це твої гроші. Ти не маєш виправляти те, в чому не винен. Хто і має заплатити, хоча б матеріально, то це Захар, — Тереза нахмурилась, наче кожен спогад про брата завдавав їй болю.

— Я просто хочу для тебе спокою, — я підсів ближче до неї, а дівчина притулилась до моїх грудей, — щоб ти більше ні про що не хвилювалась.

— Думаю, це тепер взагалі не можливо. Мабуть… якась правда таки є у прикметах.

— Яких прикметах?

— Після весілля я загубила обручку. Спочатку намагалась шукати, але потім щось зовсім про це забула. Бо мені було байдуже. Згадала тоді, коли Павло вже пішов. Це ж ніби-то був його подарунок.

— Обручку? — я перепитав і покосився на шафу, — а якою вона була? Може в ресторані хтось говорив про це і я згадаю.

— Зі смарагдом. Десь отака, — Тереза пальцями показала приблизний розмір.

— Ну…— я підвівся та пройшов до шафи, де ховав свою знахідку, — не знаю, як діють прикмети. Але прибирання в ресторані прекрасно, — розсміявшись, я протягнув Терезі каблучку.

— Ти знайшов її, — вона здивовано глянула на мене і взяла прикрасу до рук, — я вже й забула, як вона виглядала. Треба буде…якось віддати її Павлу. Може, знайдеться якась нова власниця.

— Терезо, — я знову сів поруч з нею, — я дуже сильно кохаю тебе. Стільки років мріяв, що буду ось так поряд з тобою. І нарешті мої мрії стали реальністю. Але я приніс у твоє життя трохи проблем… Я кожного дня картаю себе за це. Проте я дуже хочу, щоб ти була щаслива зі мною. Хочу подарувати тобі спокій, захист. Хочу щоб ти завжди була впевненою у наступному дні…

— Не треба, Остапе…— вона посміхнулась і взяла моє обличчя руками, — не звинувачуй себе ні в чому. Сталось те, що мало статись. Ти в цьому не винен. І я щаслива, що ти є в моєму житті. Що через десять років наші почуття не зникли, отже вони справжні. І я вірю, що у нас все буде добре. Я теж кохаю тебе, — вона нахилилась і залишила поцілунок на моїх губах. 
А я цього так чекав, що не стримався і охопивши Терезу за шию, поцілував ще сильніше. Вона наче спочатку розгубилась, але потім приємно відповіла на мій поцілунок. Від того, що я відчував її тепло та торкався ніжної шкіри, мене переповнювали неймовірні відчуття. Хотілось розчинитись у ній, настільки сильно я любив її, що не міг стриматись. Тому повільно спустив їй з плечей бретелі сукні. Не розриваючи поцілунку, Тереза посміхнулась. І я сприйняв це як хороший знак. Тому моя рука ковзнула по її шиї до спини, шукаючи бігунець замка, щоб розщіпити його. Тереза ж запустила руки мені під футболку і повільно почала підтягувати її догори, щоб зняти. Від доторків її холодних пальців у мене шкіра покривалась мурахами.

— Тобі холодно? — раптом спитала вона.

— Ні. Чого ти питаєш?

— У тебе гусяча шкіра, — Тереза засміялась.

— Це тому що у тебе дуже холодні пальці, — я взяв її руку та поцілував кінчики пальців, — і ще тому, що я дуже сильно…збуджений. 
Дівчина продовжувала сміятись, а я повалив її на ліжко та цілував кожен відкритий міліметр шкіри, паралельно збільшуючи цей простір тим, що повільно стягував з неї сукню. Мимоволі дивився на неї і просто тонув у тих глибоких темних очах. Вона була такою красивою, що мені деколи зовсім не вірилось, що ця дівчина закохана саме в мене. І якою ж насолодою було відчувати її, торкатись такої гарячої шкіри, відчувати знову і знову цей ніжний солодкий запах і розуміти, що от…вона моя…моя найдорожча людина в житті. 
Тереза водила руками по моїй шиї, ключицях, залишала дрібні поцілунки на плечах. Робила боляче, коли втискалась нігтями в шкіру, але цей біль був шалено приємним. Вона відчайдушно хотіла забути про те, що відбувалося з нею і я з радістю хотів допомогти їй у цьому. Поки нас знову не перервав Єгор, що занадто раптово зʼявився вдома.

— Це вже стає поганою звичкою, — бурчав я, поки одягався.

— Та годі тобі, — Тереза засміялась, — тепер це не має значення. Бо ми можемо продовжити тоді, коли захочемо. Тому що ми вже офіційно можемо бути парою. Краще допоможи, — вона підійшла та повернулась спиною, щоб я защіпив сукню. Зробивши це, залишив поцілунок на її плечі.

— Ой…— почулось ніяково з дверей.

— А тебе не вчили стукати!? — спитав я трохи грубо.

— Привіт, — сказала Тереза і легенько посміхнулась.

— Вибачте, що завадив. Знов. Але… Остапе, ми можемо поговорити?

— Добре, — я трохи з підозрою глянув на брата, та все-таки вийшов з кімнати і пройшов за ним на кухню, — що сталося?