28

Тереза.

Похорон минув для мене дуже розмито. Я практично нічого не памʼятаю. Здається, ось тільки той фатальний мамин дзвінок, а зараз я вже стою над свіжою могилою на цвинтарі. Поруч беземоційна мама, яка, здається, поховала вже себе разом з татом. Я знаю, який між ними був особливий звʼязок, тому що вона переживає зараз навіть мені не хочеться уявляти. На диво, саме сьогодні припинився дощ і світило яскраве тепле сонце. Я підставила обличчя до проміння і уявляла, що це так мене обіймає тато. Так як він завжди це робив. Чомусь я не відчувала жодних емоцій, під час всього процесу мені навіть не хотілось плакати. Просто шматок мого серця засипали землею і він більше ніколи не зʼявиться знову. Я прийняла цю жорстоку реальність і через це, напевно, мені було трохи легше.

— Він давно готувався до цього, Терезо, — заговорила мама дуже тихим охриплим голосом, — він був впевнений, що не зможе вижити. Хай як я не переконувала його…

— Тато завжди був на крок уперед, — я сумно посміхнулась, — Семен Анатолійович завжди знав, що має робити.

— Він знав. Тому всі папери вже давно готові. Так як ти єдина спадкоємиця…

— Мамо, — я повернулась до неї. На її очах були окуляри, щоб приховати сліди всіх ридань, тому я не знала, куди вона дивиться. — Давай точно не зараз говорити про це. І навіть не в найближчі дні. Все зачекає…

— Знаю, ти не хочеш цього. Навіть говорити не хочеш. Але ти мусиш перейняти справи батька.

— Не мушу…— тихо сказала я і мама, здається, цього не почула. 
Потім ми повернулись додому. Незважаючи на сонячну погоду, дім виглядав холодним та сірим, наче щось важливе зникло, що насичувало його життям. Було дуже тихо, тільки стук моїх підборів відбивався від підлоги та стін. Мама швидко зникла у своїй спальні. Вона змінила собі кімнату, сказавши, що їхня з батьком має залишитись такою, яка була, коли він був поряд. І сама жити там вона не зможе ніколи. Я ж зовсім не знала, куди себе подіти, тому нічого не вигадала кращого, як піти до кабінету. Тепер це місце відбивалось в моєму серці ще більшим сумом. Я стала навпроти стелажа, де на одній з полиць стояла наша сімейна фотографія ще з мого дитинства. Спочатку я просто довго дивилась на неї, а потім по щоках покотились сльози. Вони були великі та гарячі, але я не намагалась їх зупинити. Мені було це потрібно. На своєму столі я виявила вже готову папку зі всіма документами, де залишалось лише поставити свій підпис. Це трохи розізлило мене і я імпульсивно сховала цю теку в шухляду, голосно закривши її. В той же момент у двері постукали і в кабінеті зʼявився Павло.

— Привіт, — сумно сказала я і опустила голову на руку, ховаючи заплакані очі.

— Привіт…— його голос був ніяким. Жодної емоції. Це здалося мені дивним.

— Щось сталося? — я підняла очі і уважно глянула на чоловіка. Його щелепи були сильно стиснуті та під очима були доволі помітні синці.

— По-перше, прийми мої співчуття. Не уявляю, як тобі зараз важко. Це жахливий удар.

— А по-друге? — я нахмурила брови, бо всім нутром відчувала, що щось у цій розмові не так.

— Поясни мені, — він поліз рукою в кишеню штанів і дістав складений прямокутник. Я зрозуміла, що це фотографія, — що оце таке? 
Він кинув те фото мені на стіл і воно розкрилось. Я з жахом глянула туди і відчула, як всередині все холоне. Та намагалась не подавати виду.

— Це…ну… це татовий донор. Повинен був бути, — я дивилась перед собою на фото, де були ми з Остапом в їдальні лікарні.

— Так, я в курсі. Довго не міг зрозуміти, чому ж він у мене викликає якісь дивні підозрілі відчуття. Щось у ньому тривожило…— Павло поліз в іншу кишеню та дістав інше фото. Знову кинув переді мною на стіл.

— Я…це…— це була та ж сама їдальня, але на тій фотографії ми обіймалися.

— Що? — Павло підняв брови.

— М-ми зустрілись, поговорили. І я була така вдячна йому, щ-що…

— Що вирішила обійняти, — Павло істерично засміявся, — я так і знав, Терезо. Знав, що правди ти мені не скажеш.

— Та про що це ти!? — я вже не втрималась і майже кричала. 
А потім чоловік дістав з внутрішньої кишені свого піджака невеликий конверт. Він показово відкрив його і жбурнув на стіл ще кілька фото. Я важко прикрила очі та ледь ноги не підкосились. Акуратно опустившись на крісло, я відкрила одну з шухляд, де сховала той конверт з фотографіями від Захара, він був на місці. Отже… це був не єдиний екземпляр.

— Оце ти теж вирішила йому подякувати, так!? І тут… А тут взагалі, взагалі ти напевно була повна вдячності!!! — він дуже голосно крикнув та вдарив по столу, від чого я аж підскочила. Я не до кінця розуміла, що відбувається, тим більше будучи під враженням після похорону. Хотілося якось виправдовуватись, але не знаходилось підходящих слів.

— Павло, я… все поясню. 

— Що? — він вимучено запитав, — я просив тебе лише про одне, Терезо. Але ти зрадила мене. Тут на кожній фотографії є дата. Твій цей «донор» точно не зʼявився тут позавчора. І це все якраз співпадає з тим, коли ти сильно змінилась. Я все намагався зрозуміти, ну що ж не так. Що я роблю не так? А виявляється… причина була не в мені.

— Так, — тремтячим голосом сказала я, — це правда. Але дозволь пояснити…

— Нема чого пояснювати, Терезо. Знаєш, хто дав мені ці фото? Хто висміяв мене і сказав, що якщо я не можу прослідкувати за дружиною, то як буду управляти цілою фірмою. Мій останній інвестор. Той, заради кого ми вчора ходили на той клятий прийом.

— Що? — я з жахом глянула в замучені очі Павла, — тобто… тому ти вчора не поїхав зі мною додому?

— Як я міг бути з тобою, скажи? Через тебе зруйнувалось все моє життя. До чого я йшов стільки років…стільки всього довелось пережити. У мене було стільки планів… І ти це все перекреслила. Твій батько просив, щоб я допомагав тобі, підтримував, захищав. Але бачу, що це все тобі не потрібно, — Павло уважно дивився мені в очі, а потім просто розвернувся, щоб піти геть.

— Стій, будь ласка, — я вибігла з-за столу і зупинила його, — прошу, зачекай. Ми…я…щось вигадаю, це…