27

Остап.

— Що, Остапчику, не можеш опанувати свого хвилювання.

— Я не збираюсь з тобою розмовляти, — я продовжував дивитись у вікно, не оглядаючись на нього.

— До речі, дуже гарний костюмчик. Тобі пасує, — він стояв вже надто близько, я чув запах його одеколону. Занадто приємний, як для такої гнилої людини.

— Ну куди ж мені до тебе, — я таки повернувся до нього, — до твоїх костюмів, ідеально випрасуваних білих сорочок. Тільки от життя у мене набагато щиріше, ніж твоє.

— Не варто зі мною так розмовляти, ой не варто, — він провів пальцем по стіні, — я ж просто зараз можу зіпсувати всю цю…виставу. І твій образ благородного лицаря.

— Ти не зробиш цього, — я хмикнув, — бо тобі з цього немає ніякої користі. А ти, як я вже зрозумів, робиш усе лише задля вигоди.

— Вирішив побути психологом? — Захар підняв одну брову.

— Мені не потрібно ним бути, щоб зрозуміти, який ти є насправді, — я дивився на нього з-під лоба, сподіваючись побачити хоч краплю жалю, але він виглядав абсолютно спокійним. Мабуть його справді не хвилює нічого, крім самого себе. Дивлячись на нього, постійно згадую той день, коли Захар приїхав до мене додому та побив. Просто за те, що я хотів знати, що з Єгором все гаразд і він не втрапить у чергові проблеми. Але тепер думаю, що будь-які неприємності у брата могли б бути або через Захара, або він же їх би й вирішив.
Наша розмова, думаю, могла б тривати ще довго, поки в коридор не вийшла лікарка. Вона покликала мене з собою, а Захар повернувся в палату. Жінка розповіла мені ще про деякі моменти і сказала, що якщо я готовий, то операцію можна буде зробити вже завтра. Мені хоч і було трохи лячно, та все ж я погодився. Хотілося якнайшвидше з цим закінчити і допомогти батьку Терези. Потім у мене взяли ще деякі аналізи та відправили додому, щоб я зміг відпочити перед завтрашнім днем. На вулиці продовжував лити неприємний дощ, я повернув машину, що орендував для поїздки додому і за деякий час вже повернувся до квартири. Тоді ж мені написала Тереза, що хотіла б поговорити, але я відповів, що на жаль вже вдома. Тому ми домовились про зустріч якось пізніше. Всі ці дні ми трохи віддалились одне від одного, але я зовсім не хвилювався через це, бо розумів, що їй зараз дуже важко. Бачив її стан, її заплакані очі, втомлене обличчя. Я не можу вимагати від неї уваги, коли зараз життя Терези наповнене проблемами. 
Я сидів на кухні та пив каву. Давно не заварював її собі, але ця погода з холодним дощем змусила якось зігріти себе. Весь час я думав про цю операцію і чомусь мені було страшно. Ні, я не боявся віддавати свою нирку. Мені якось стало важко усвідомлювати, що буде після цього. Чи зміняться якось наші стосунки з Терезою, чи зможемо ми врешті не ховатися, а сміливо бути разом. Я досі ще не розповів про свій спадок і тепер мені здається, що я це просто від неї приховую. І через це злюся на себе.

— Чого такий кислий? — на кухні зʼявився Єгор, а я навіть не помітив, коли він прийшов.

— Та це… думаю про життя.

— Ого, — він підняв обидві брови і почав робити собі обід.

— Я вирішив стати донором.

— Ти… що…? — у нього ледь тарілка не випала з рук, — ти це серйозно?

— Так. Батькові Терези потрібна нирка. І моя йому підійшла. Завтра буде операція.

— То це не жарт, — брат виглядав стурбованим, що насправді здивувало мене.

— Що таке? — я сіпнув головою.

— Просто… це ж операція. Тебе будуть розрізати. Не страшно?

— Це питає людина, яка хотіла покінчити з життям? — я скептично оглянув його і Єгор все ж прийшов до тями.

— Я б напевно не зміг такого зробити, — він повернувся до обіду.

— І я мабуть теж. Якби це не був тато Терези. 

— Ти це робиш через неї? — з неприхованою цікавістю запитав Єгор.

— Не знаю. Але думаю, що так. Тим більше, я знаю, що таке втратити батька. Не хочу, щоб вона переживала те ж саме.

— Так…— він сумно відповів, — це напевно так мужньо…заради кохання хотіти зробити все на світі.

— Ну заради кохання є й дурні вчинки, які точно не варто робити. Але допомогти людині… я вважаю, це зовсім інше.

— Скажи, — голос Єгора став дивним, — а якби Тереза, наприклад, ну не знаю… поїхала кудись. Далеко. Ти б поїхав разом з нею? 

— Ну це точно не дуже вдале питання. Ми десять років не бачились, то зараз я б пішов куди завгодно, тільки б бути поряд, — я усміхнувся, бо просто згадав, як вона обіймає мене.

— Отже ти б поїхав, — якось задумано і наче сам до себе заговорив брат.

— А що? Це якісь надто цікаві питання від тебе, Єгоре. Ти нічого не хочеш сказати? — я надпив свою каву і уважно спостерігав за братом. Його рухи були різкі, але невпевнені. У нього часто щось падало з рук і він мало не спалив свою яєшню. Це було дуже підозріло, бо Єгор справді виглядав, наче закоханий.

— Нічого. Просто цікаво. Наскільки сильно ти закоханий.

— Дуже. 
Чим ближче підходив вечір, тим сильніше у мене наростало якесь хвилювання. Чим я тільки не відволікався, а думки постійно верталися до операції. Але раптом мені зателефонували з лікарні і я ще більше напружився. Сказали, що у батька Терези щось там не в порядку з аналізами, тому операцію переносять мінімум на тиждень. Спочатку я полегшено видихнув, але потім хвилювання повернулось назад, адже тепер я думав про її тата. Чому щось погіршилось і чи не означає це, що щось йде не так. Цієї ночі я спав добре, як ніколи, навіть снилися приємні сни, бо часто я взагалі нічого не бачив уві сні. Але дуже рано задзвонив телефон і я вирішив, що це знову з лікарні, але телефонувала Тереза. Швидко відповівши на дзвінок, я почув її хриплий заплаканий голос і страшну новину. Вона попросила мене приїхати в одне кафе, що було недалеко від її дому, тому не роздумуючи, я швидко зібрався та вирушив.

— Остапе, — вона кинулась на мене з обіймами, будучи вся в сльозах. Я нічого не говорив, а просто мовчки гладив по спині, поки дівчина ридала у мене на плечі. Було ще дуже рано, кафе лише недавно відчинилось, то ж відвідувачів ще не було, тільки ми. Тому Тереза повністю давала волю своїм емоціям.