26

Тереза.

Поки Остап був у палаті, я намагалась впоратись зі своїм хвилюванням. Ще й чомусь неочікувано тата вирішив провідати Захар і потрапити якраз на той момент, коли батьки будуть знайомитись з донором. Його дурнуваті коментарі розганяли в мені лють і я тільки поглядом намагалась змусити його замовчати. Та Захару було все це байдуже і він лише хитро сміявся. Потім ще й Павло зʼявився і я побачила, що Остапу, мабуть, стає недобре, тому він вийшов в коридор. Тоді я вже трохи розслабилась, але побачила, що зник і Захар. Це мене змусило понервувати, але зараз варто було тримати себе в руках.

— Я досі не можу повірити, — мама світилась щастям, — знайшовся донор. Зроблять операцію і ти станеш здоровим.

— Так, люба, так, — тихо заговорив батько, — все буде добре.

— А як цей чоловік знайшовся? — голос Павла прозвучав для мене, наче скрип крейди по дощі. Він питає за Остапа… навіть не здогадуючись, хто це.

— Він сам захотів, — продовжувала говорити мама, — цей хлопець втратив батька і вирішив допомогти. Як він сказав, що не зміг врятувати свого, то хоче врятувати комусь.

— Це дуже сильний вчинок, — Павло схвально похитав головою.

— Ну наче все в нормі, — заговорила лікарка, яка весь час була тут, щоб перевірити тата, — піду ще дещо обговорю з вашим донором, а ввечері знову прийду. Відпочивайте. 
Лікарка вийшла і я провівши її поглядом, повернула голову до вікна. Там і далі була жахлива погода і це чомусь почало тривожити мене. Хотілось сонця і тепла. Хотілось абсолютно точного ствердження, що все буде добре. За хвилину в палату повернувся Захар і підійшовши до мене, почав говорити так, щоб більше ніхто не чув.

— Я чекав від тебе різних відчайдушних вчинків, але цей… я вражений.

— Ти вирішив позловтішатися? — я кинула не брата злий погляд.

— Ну чого ж, — він схрестив руки на грудях, — похвалити. Такий розумний хід. Заховати щось важливе у всіх під носом. І ви зможете бачитись без будь-якого осуду.

— Замовчи, — я процідила крізь зуби, — ти взагалі не маєш права втручатися.

— От знову ти злишся. Але ж це я допоміг вам зустрітися. Ви б ще довго, мабуть, бігали одне від одного. Або ж і зовсім не зустрілися б. Тоді, напевно, ти була б уже вагітною від Павла…

— Йди геть звідси! — я не стрималась і крикнула, від цього всі обернулись назад.

— Доню, що таке? — мама схвильовано підійшла ближче.

— Нічого, — Захар відповів першим і нахабно посміхнувся, — я просто намагався трохи розвеселити Терезу, жартував. Але вона така напружена… серйозна, що взяла і розізлилась на мене.

— Нам зараз усім трохи важко, — мама поклала руку Захару на плече, — але точно не варто сваритися.

— Погоджуюсь, — він стверджувально кивнув, але мені хотілось зараз просто вчепитися йому в шию. Не можу навіть до кінця усвідомити, як колись мій улюблений брат, якого я дуже любила і хотіла, щоб він був моїм рідним, став таким чудовиськом, якого не хвилює ніщо, крім себе самого. І після того його шантажу я навіть бачити Захара спокійно не можу. Він викликає в мене одночасно і огиду, і страшенну лють.

— Я хочу пройтися, — я глянула лише на маму і поспішила вийти з палати в коридор.  
Впершись до стіни, важко видихнула. Як же я хочу, щоб це все нарешті закінчилось. Щоб татові зробили операцію і він одужав. Щоб для Остапа це було дуже легко і щоб він швидко відновився. Може після цього всього щось зміниться і я розлучуся з Павлом, щоб представити всім Остапа вже як мого коханого. Я мала надію, що він ще десь тут залишився в лікарні, але Остап написав, що вже повернувся додому. То ж ми домовились, що зустрінемось трохи пізніше. На вулицю вийти поки що зовсім неможливо, бо там продовжує падати дощ, тому я спустилась до їдальні, щоб побути насамоті та трохи чогось перекусити. Але апетиту чомусь зовсім не було, я лиш два рази відкусила булочку і зробила ковток соку. Далі весь час просто дивилась в одну точку на білій поверхні столу. Все моє життя за короткий час перевернулось з ніг на голову і я просто не знала, що з цим всім робити.

— Я всюди тебе шукаю, — зʼявився Павло і сів навпроти на вільний стілець.

— Хотілось трохи побути самій, — я ще раз відкусила булку і дісталась до не надто смачного абрикосового повидла.

— Мені так сумно бачити тебе такою, — він поклав свою руку на мою і я здригнулась. Не від холоду, а від його дотиків. Я вже зовсім забула їх і тепер це неприємно. Павло не помітив цього. Або ж зробив вигляд.

— Я просто не розумію…— я прикрила очі, — чому це все сталося з татом. Чому стільки років він приховував від мене хворобу, натомість змушуючи ненавидіти його. І тепер я кожної хвилини картаю себе за всі слова, які казала йому, за всі думки, що були у мене в голові.

— Зате ти перестала палити, — раптом сказав Павло і я не стримала сміх.

— Точно. Я навіть забула, що робила це. Взагалі не тягне мене до цього… 

— Бачиш, у всьому можна знайти хоч якийсь маленький плюс.

— Але я маю величезну надію, що всі мої пробеми стануть плюсами.

— До речі…— невпевнено сказав Павло, — дзвонив мій тато. Казав, що той прийом, про який ми говорили тоді на вечері у моїх батьків, відбудеться сьогодні. Але не знаю, чи ти захочеш піти…

— Так. Я піду, — впевнено сказала я, — треба трохи розвіяти голову. Тим більше, якщо це останній крок перед тим, як ти зможеш отримати свою фірму… То це точно обовʼязково треба відвідати.

— Дякую, — відповів Павло і перехилившись через стіл, поцілував мене в щоку. Від цього я стала трохи розгублена, бо той поцілунок не був схожий на повністю дружній, але не дуже надала цьому значення. Бо зараз Павло радів, адже зовсім скоро здійсниться його мрія. 
Згодом я поїхала додому, щоб трохи привести себе в порядок та зібратися. Гаряча ванна допомогла розслабитися і я навіть зробила усі свої улюблені процедури. Обрала сукню та всі потрібні аксесуари, залишалось ще трохи часу, тому вирішила заїхати ще до тата. Коли я зайшла в палату, то він спав.