25

Остап.

Я лежав на ліжку в своїй колишній кімнаті та розглядав кожен її куточок. Так давно тут не був, що все здавалося чужим, але одночасно рідним. Тут не вистачало лише Єгора і…батька. Тоді б все було як колись, весело і безтурботно. Але це вже таке далеке минуле, то ж варто думати про майбутнє. Тому я дістав телефон і вирішив спробувати подзвонити Терезі.

— Алло, — вона відповіла тихим змученим голосом.

— Привіт, Терезо. Як ти? — було дуже по-дурному питати її про це, адже й так все зрозуміло. Але мені хотілось хоч якось почати розмову, та на щастя, вона була в настрої, щоб говорити. 
І дівчина розповіла про свого тата, що у нього відмовляють нирки, що нічого неможливо зробити і що ще жоден донор не підійшов. Я чув від Терези ці слова та не уявляв, як же їй боляче. Усвідомлювати, що нічого не можеш вдіяти і мусиш просто чекати. Вона вирішила змінити тему, запитати, як справи в мене. І я дуже хотів розповісти їй про той спадок, але розумів, що зараз це неймовірно недоречно. Тому запропонував поговорити про це вже при зустрічі.

— Давай тоді зустрінемось завтра, — відразу сказала Тереза і я просто не міг їй відмовити.

— Я подзвоню завтра. Цілую, — я легенько посміхнувся і вимкнув дзвінок. 
Після почутого в голові зробилась шалена плутанина. Я прикрив очі, щоб впоратись зі своїми думками і десь серед них чітко зʼявилась одна, яку я точно не міг пропустити. Я кохаю Терезу і хочу допомогти врятувати її тата. Мій батько теж був хворий, та його врятувати таким чином було вже неможливо. І ми втратили його надто рано. Не хочу, щоб Тереза теж переживала такий біль, тому впевнений, що моє рішення є правильним. Під ці роздуми я й не помітив, що заснув.

— Ти не будеш снідати? — мама спробувала докричатись до мене, поки я вранці бігав по будинку та збирався.

— Ні. Вибач. У мене зʼявились деякі серйозні справи.

— Дуже цікаво. Вони зʼявились, як тільки ти отримав купу грошей, — вона по-доброму засміялась.

— Це до цього не має ніякого відношення, — я підійшов до неї і поцілував у щоку, — ще якось приїду. Можливо не сам.

— Сумніваюсь, що Єгор захоче тут бути.

— А я не про брата, — я посміхнувся і мама зробила те ж саме. Здається, вона зрозуміла мене. 
Я намагався їхати максимально швидко, щоб встигнути зробити те, що запланував. Було трохи страшно, та все ж моя рішучість була непохитною. За час батькової хвороби, я добре знав усі медичні заклади нашої області, тим більше, Тереза якось обмовлялась, де саме вона є, то ж я точно знав, куди потрібно їхати. Зайшовши до лікарні, я відразу ж почав шукати того, хто зможе допомогти мені. Це зайняло близько десяти хвилин. Я пояснив, що мені потрібно, мене вислухати та без вагань взяли на аналізи. За пів години я отримав папір з підтвердженням того, що все нормально і що моя нирка підійде для батька Терези. Трохи затремтіли руки. Я сподівався на це, але коли все ж зіштовхнувся, то стало трохи лячно. Швидко спустившись до їдальні лікарні, подзвонив Терезі.

— Привіт, — вона прибігла так швидко і кинулась на мене з обіймами. Я так сильно скучив за нею, та й вона здається теж, бо міцно обіймала мене і не хотіла відпускати.

— Яка ти втомлена, — я глянув на її обличчя, яке вже ніби трохи схудло, величезні темні кола під одима і самі очі, які наче більше не блистіли.

— Це пусте. Скажи, як ти? Що за хороша новина? Розкажи, будь ласка, бо я втомилась вже чути лише погане.

— Та власне…ця новина може почекати, — я взяв до рук папір з аналізами, — у мене є дещо краще.

— Що це? — здивовано спитала дівчина, та все ж взяла до рук папір. Почала читати і я побачив у її очах шок. Тереза спочатку наче не зрозуміла, що читає. Як і я, коли читав про спадок, — чиє це? — тремтячим голосом спитала вона.

— Моє, — я посміхнувся, — я можу бути донором твого батька.

— Я не розумію, — вона повільно опустилась за стілець поряд, — ти це…це… Ти здавав аналіз? Для мого тата?

— Так, я відчуваю, що мушу це зробити.

— Ні, ти не…не мусиш, — Тереза підскочила і взяла мене за руки, — чому ти взагалі це вирішив? 

— Бо я, — я важко ковтнув і опустив голову, — знаю, що таке втратити батька. Не хочу, щоб ти переживала те ж саме. І якщо я це можу якось виправити, то я це зроблю. Це нирка. Я зможу прожити з однією.

— Остапе, — по щоках Терези потекли сльози і вона знову обійняла мене, — я не можу так ризикувати. Тобою. Я вже втрачаю тата, то ж навіть не хочу думати про те, що можна втратити ще й тебе.

— Тихо-тихо, — я погладив дівчину по спині, — з чого б це тобі мене втрачати? У мене просто заберуть її… та й по всьому.

— Але це операція… всяке може статися. Ні, це… я… — вона похитала головою, — тебе неможливо відмовити, так?

— Ні, — я поцілував Терезу в скроню, — я вже все вирішив. Ще вчора.

— Вчора? — вона підняла очі повні сліз.

— Ти відпускаєш кучері? — я посміхнувся і спробував змінити тему, коли побачив, що її волосся від коренів і трохи далі ставало таким, яким я памʼятаю його.

— А, це…— Тереза провела рукою по волоссю, — я й не помітила, як воно почало відростати.

— Ти дуже вродлива, — прошепотів їй в губи та поцілував. І вона обережно відповіла мені. Це був поцілок не схожий на ніякі інші. Короткий, з тремтячими губами, стриманий… І під час нього я в думках мимоволі повернувся до своєї спальні, де поцілунки були зовсім інакшими. Через це аж ніяк не хотілося відпускати Терезу.

— Вони мабуть скажуть сьогодні татові, — заговорила вона, дивлячись в підлогу, — він може захотіти познайомитись з тобою. Чи мама. 

— То познайомлюсь, — впевнено відповів я.

— Ти ж не скажеш правди, не зізнаєшся? Зараз не можна, зовсім не можна. Це все…дуже складно. Скоро ми з Павлом маємо піти на один захід. Там він має остаточно домовитись з інвесторами. Вже після цього… має бути вже краща ситуація.

— Я чекав на тебе десять років, — я заховав пасмо волосся Терезі за вухо, — почекаю ще трохи.

— Не знаю, що б я без тебе робила, — вона знову обійняла мене, — я вже піду. Буду намагатись нічого не говорити мамі. Але це насправді чудові новини. 
Після ще одного короткого поцілунку, вона все ж пішла, а я вирішив повернутись додому, щоб ще трохи поспати. В квартирі мене зустрів якийсь дивний безлад та Єгор в поганому настрої.