24

Тереза.

В палаті реанімації було досить темно. Стояв неприємний запах лікарні, чомусь сильніший, ніж в інших місцях. І також було якось холодно. Або це мені так тільки здавалося. Я витерла руки, що від хвилювання спотіли, до своїх штанів і повільно почала підходити до татового ліжка. Навколо нього було купа якихось апаратів, що світились, показували якісь цифри, мабуть показники здоровʼя та деякі з них видавали звуки. Тато лежав із заплющеними очима. Було чути його важке хрипле дихання. Він був блідий, дуже змучений. Майже чорні кола під очима та сухі потріскані губи. Я повільно опустилась на краєчок ліжка і доторкнулась до його руки, в яку було підʼєднано купу різних дротів та крапельниць.

— Тату…— неголосно сказала я і відчула, як відразу ж зʼявились сльози. Я не хотіла плакати при ньому, але такий його немічний вигляд різав моє серце.

— Ох, — він розплющив очі та навіть слабо посміхнувся, — прийшла моя принцеса, — його голос був дуже слабким і він говорив, наче докладав надлюдських зусиль. І я дуже здивувалась, що він назвав мене принцесою. Востаннє це було ще далеких десять років тому.

— Що з тобою таке? Ти ж одужаєш, правда?

— Люба моя…я…помираю…

— Але чому? — по щоці потекла зрадницька сльоза.

— У мене відмовляють нирки. А точніше, вже одна нирка. Іншу видалили мені вже багато років тому.

— Що? Як… а чому я нічого про це не знала?

— Я дізнався про це близько десяти років тому. Різко стало погано на роботі, тому я відразу вирішив поїхати на огляд до лікаря. Аналізи і перевірки показали ниркову недостатність. Дуже прогресуючу. І одну з нирок треба було терміново видаляти. Мені давали прогноз пʼять-сім років. Але як бачиш, я протримався значно довше, — батько легенько засміявся і від чого закашлявся. В той моиент сильно запищали деякі прибори. Я заплющила очі, щоб хоч трохи опанувати своє хвилювання.

— Але чому ти нічого не сказав мені? Чому мама не сказала?

— Я не хотів тебе хвилювати, не хотів, щоб ти сумувала. Я й так повівся з тобою…жахливо.

— Ти це про що? — я підняла брови в здивуванні.

— Тоді…коли я приїхав по тебе влітку, коли забрав і зачинив вдома…це було якраз тоді, коли я дізнався про діагноз та готувався до операції. Я був шокований. Ображений на весь світ та злий. Тому й робив такі імпульсивні необдумані вчинки. Я розумів, що помираю. І розумів, що мої справи, мій бізнес не можу кинути напризволяще. Тому якраз тоді і вирішив вчити тебе та зробити впевненою та гідною спадкоємицею, щоб ти могла легко керувати тим, що я створював половину свого життя.

— Що? — я вражено глянула на нього.

— Я завжди любив тебе, доню. Моя любов ніколи не зникала, навпаки, завжди ставала більшою. Але я мусив тебе навчити керувати бізнесом в повній дисципліні та строгості, щоб ти була готова до всього. Чи ти думаєш, моє серце не розривалося кожного разу, коли я бачив твій погляд повний ненависті та образи. 

— Чому ж ти не запитав мене…— сльози потекли вже сильніше, — чому не розповів мені нічого, тату? Я б усе зрозуміла, я б…я б працювала набагато наполегливіше, сильніше…

— Ні, — тато похитав головою, — ти б жаліла мене, шкодувала… ти б хотіла більше часу бути зі мною, а не опрацьовувати робочі питання.

— Я стільки часу намагалась зрозуміти, що ж пішло не так, чому ти перестав любити мене, — я витирала сльози, але здавалося, що вони починали текти з новою силою.

— Ні, сонечко, я ніколи не переставав тебе любити. Тому й видав заміж за Павла. Бо я впевнений у ньому, у його сімʼї. Він буде чудовим бізнесменом, тому й обрав саме його. Щоб у тебе була міцна опора та щира підтримка. Я бачу, що ви добре поладнали. Може й у вас немає кохання, але можливо з часом… Та разом ви зможете звернути гори.

— Але хіба…хіба не можна тобі пересадити іншу нирку? — в мені зʼявилась якась надія, — від мене, наприклад? Мене ж ніхто не перевіряв!

— Ні, Терезо, не можна. Перевіряли. Ти ж щороку проходиш медогляд. І на одному з них я попросив перевірити, чи можливо таке зробити. Якби це було так, то звісно ж, я б усе тобі розповів. Та на жаль… У мене якийсь надто складний організм, бо ще жоден донор не підійшов мені. І як видно, це вже неважливо.

— Ні-і-і… — я жалібно протягнула і притулилась до татових грудей, акуратно, щоб нічого не зачепити, — ти не помреш, тату…не помреш… Будь ласка, не треба… 

— Не бійся, доню, — він якось зміг підняти руку і погладити мене по голові, — ти ж не залишишся сама. Вам з мамою потрібна буде підтримка одна одній. Ще у тебе є Павло. Може… скоро у вас будуть дітки. Шкода, звісно, що я вже не побачу їх.

— Тату, мовчи, — я міцно заплющила очі і з них знову покотились сльози. Лежачи на татових грудях, я уявляла себе маленькою, коли часто любила так засинати разом із ним вдень. Це були такі чудові миті мого життя. 
За хвилину прийшла лікарка і сказала, що на сьогодні вже досить. Я зовсім не хотіла йти, але вона делікатно взяла мене за руку, тому я піддалась. Ще раз глянувши на тата, я побачила, що він посміхається. І я теж зробила це крізь сльози та швидко поспішила вийти.

— Терезо! Терезо, люба… Як там тато? — в коридорі на мене мало не накинулась мама.

— Чому? — прохрипіла я, — чому ти нічого не сказала мені? Чому ви приховали таке?

— Батько заборонив мені, — вона винувато опустила погляд, — я хотіла. Але він… я не могла його не послухати.

— Я… мені треба надвір…— я відчула, що мене починає нудити та темніти в очах від хвилювання, тому швидко спустилась на перший поверх, а звідти вибігла у невеликий дворик лікарні. Сівши там на першу ж лавку, я охопила голову руками та голосно заридала. Було байдуже, дивиться хтось чи ні. Мені надзвичайно боляче. Я не можу повірити, що все це відбувається насправді. Хай краще б тато насправді перестав мене любити і вічно відчитував за найменшу провину, але був би поряд, був би здоровий. 
Я ридала, ледь не кричала. Відчувала, як сильно починає бракувати повітря, але було байдуже. Хотілося просто там і задихнутися.