22

Тереза.

Остап швидко вийшов зі спальні, а я похапцем почала одягатися. І відразу стало дуже смішно. Бо нас наче як дітей зловив старший брат і тепер буде відчитувати. Я почала натягати штани, та нога по-зрадницьки застрягла, тому я сіла на ліжко, щоб було зручніше. І коли нарешті діло було зроблено, я так радо сіпнула ногою, що штовхнула приліжкову тумбу і з неї впав годинник. Голоси за дверима притихли, то ж я зрозуміла, що видала себе. Стало ще смішніше, але намагалась стримуватись. Потім повільно підвелась і почала ходити по кімнаті, оглядаючи її. Зрозуміло, що це не власне житло Остапа, тому тут усе було наче відчужене та холодне. Хоч і затишно, та все ж відчувалось, що це обставлено не з душею. Коли роздивилась усю кімнату, зрозуміла, що вже стільки часу не перевіряла свій телефон, а він у мене був на беззвучному режимі. Я ввімкнула його ще перед тим, як зібралась до Захара, щоб ніхто мене не відволікав. Але нічого серйозного не було, крім декількох пропущених дзвінків від Павла та мами. Думаю, я зможу йому і їй все пояснити. Я вирішила полистати стрічку новин, поки Остап продовжує говорити з братом, але вийшло мені побути на самоті не надто довго, бо на екрані знову зʼявився вхідний дзвінок від мого чоловіка. Я відійшла до вікна, щоб мене було не так чутно і відповіла.

— Алло.

— Терезо, нарешті! Ти вже зовсім здуріла!? Котра година, ти де!?

— Стій-стій… заспокійся, — я чула в його голосі тривогу, але точно не через мене і це змусило дуже розхвилюватися, — що таке?

— Ти зараз де?

— Кажи, що сталося! — ледь не крикнула я.

— Терезо, твій батько в лікарні. Я ще точно не знаю, що сталося, але все що мені відомо, що стан дуже критичний. Він майже присмерті.

— Що…— тихо сказала я і одразу відчула, що перед очами все поплило. Я ледве переставляючи ноги підійшла до ліжка, щоб сісти.

— Я їду до лікарні. Ти де? Забрати тебе?

— Ні, я… приїду…— монотонно сказала я і почула, що дзвінок перервався. Але я так і продовжувала тримати телефон біля вуха. Зрештою, ноги не витримали і я просто гепнулась на підлогу. По щоках потекли якісь надто гарячі сльози. Як? Як таке можливо? Тато завжди був такий сильний, такий здоровий. Ніколи ні на що не скаржився. Чому так сталося? Чому… 
Я напевно таки створила шум, бо до кімнати різко зайшов Остап і схвильовано сів навпроти мене. Телефон далі був притиснутий до вуха, а сльози не припинялися.

— Що сталося? — він глянув на мене і турботливо взяв за руку.

— Я…я…— мені важко було говорити, але потім зрозуміла, що часу зовсім нема і треба спішити до лікарні, тому різко піднялась на ноги і почала одягати светр. Я коротко поцілувала Остапа і сказала, що мушу йти і що потім подзвоню. В коридорі зіткнулася з Єгором, але просто кивнула йому і швидко побігла до своєї машини. 
Як на зло, автівка саме зараз чогось дуже довго не заводилась. Та врешті я рушила з місця, паралельно телефонуючи до Павла, щоб спитати, до якої лікарні мені їхати. Туди я просто влетіла і дізнавшись, куди потрібно йти, побігла швидко на потрібний поверх сходами, бо незважаючи на пізню годину, до ліфта була досить велика черга. Під дверима реанімації була мама, був Павло і… Захар? А він що тут забув? Від здивування я різко зупинилась, але мій чоловік помітив мене і швидко підійшов.

— Що з ним? — стурбовано спитала я.

— Я не знаю. Твоя мама постійно плаче і нічого не говорить. Лікарі поки що теж.

— А як… як це взагалі…— я вхопилась за голову і відчула, що тремчу.

— Я повернувся додому і зауважив, що нікого нема. Твій тато ще залишився працювати. Ти не відповіла на мій дзвінок, то ж я потім подзвонив твоїй мамі. Вона сказала, що вони з твоїм татом сьогодні мають вечеряти разом десь поза домом. І десь за годину вона знову подзвонила до мене, адже ти просто зникла разом зі своїм телефоном, — Павло показово злився, — і сказала, що його забрала швидка, що все дуже погано.

— Я…я…уявлення не маю, що це може бути. Таке раптове і таке серйозне.

— Співчуваю, Терезо, — до нас підійшов Захар і це розізлило мене.

— Що ти тут робиш? — я мало не сичала.

— Ну взагалі-то, це я викликав швидку твоєму батькові і можливо врятував життя, — він кинув на мене важкий погляд, — я говорив із ним по телефону, коли почув якийсь шум, наче падіння. І у відповідь була тільки тиша. Ось я і зрозумів, що щось не так.

— Боже…— я знову заплакала і притулилась до Павла. Так, я щойно вискочила з ліжка Остапа, але мені було так погано, що хотілось хоч якоїсь підтримки. Чоловік спочатку обійняв мене, але потім якось різко відсторонився.

— Що це…дивний запах, — сказав Павло і відступив ще на крок, — а це що на тобі? Це ж чоловіча футболка. І чоловічий парфум.

— Це…ем…— почала я і глянула на себе вниз. В цьому поспіху, виявляється, я взяла не свою річ, а Остапа. На мені була біла футболка і поряд на кріслі висіла така ж, але як виявилось, не зовсім. І під адреналіном я напевно переплутала.

— Так це моя, — Захар розплився у широкій посмішці.

— Тобто? — Павло підняв одну брову.

— Тереза ж була сьогодні в мене вдома. Мені дуже потрібна була жіноча рука, адже Діана поїхала. А їсти таки щось хочеться. Тільки я не думав, що ти вкрадеш у мене саме цю футболку. Це одна з моїх улюблених, взагалі-то. 
Павло хотів ще щось сказати, але у нього задзвонив телефон і він відійшов вбік. Мабуть, його батьки уже знають і теж хвилюються.

— Для чого…— я намагалась опанувати злість, — чого тобі ще від мене треба?

— Здається, дякую звучить трохи інакше, — Захар став навпроти, ховаючи мене від Павла, — бачу, хтось сьогодні дуже гарно провів вечір. Як Остапчик? Не дуже було йому боляче?

— Іди до біса, — сказала я крізь зуби, навіть не дивлячись на брата.

— Я тільки що врятував твій дурний зад, — він нахилився, щоб говорити мені майже на вухо, — і ти смієш так зі мною розмовляти? Я зробив це просто так, бо зараз у тебе точно не вистачило б фантазії вигадати щось. Бачиш, я не такий поганий, як ти про мене казала.