16

Остап.

Тереза поїхала, а я так і продовжував стояти на одному місці, дивлячись туди, де зникло її авто. Не можу повірити, що це нарешті сталося. Що ми зустрілись, врешті зізнались одне одному… І що могло бути кращим, за ці поцілунки. Мені здавалося, я світився від щастя. І тепер був у надзвичайному очікуванні нашої наступної зустрічі. Я повільно розвернувся і неспішучи повертався до ресторану, поки біля входу не побачив Діану. Вона, здається, плакала і це мене здивувало. І розізлило. Бо я наче нічого ніколи їй не обіцяв, не натякав. З чого вона взяла, що може отак постійно переслідувати мене.

— Що ти тут робиш? — спитав я максимально байдуже.

— П-привіт, — схлипнула дівчина і швидко витерла свої щоки.

— Діано, що таке? — я спитав лише з ввічливості.

— Я бачила…

— Що ти бачила?

— Тебе бачила. Отам, — вона кивнула в бік звідки я прийшов, — ти там був з якоюсь дівчиною.

— Ну і що? — роздратовано буркнув, — яке тобі діло бо мого життя?

— Невже ти нічого не розумієш!? — голосно сказала дівчина, — ніколи не помічав моїх почуттів? Не звертав уваги, що я по-особливому до тебе ставлюся?

— Особливо? — я голосно засміявся, — та ти ніколи не звертала на мене жодної уваги.

— Це… неправда.

— В школі завжди уникала мене. Зі своїми подружками насміхалась з мене, ви називали мене ботаніком. Через вас у мене не було друзів.

— Ну це все було в жарт. Спочатку… А потім у мене зʼявилась до тебе симпатія. 

— Ага і потім ти стала відноситись до мене ще гірше. Будь ласка, давай завершимо цю розмову, нічого доброго з цього не буде.

— Це все вона, так? Ти такий через Терезу. Вона задурила тобі голову!

— Що ти верзеш…

— Не бреши! Я знаю, що тоді влітку ви зустрічались. Таємно від всіх. Одного разу я застукала вас, випадково побачила! А потім прочитала вашу переписку. Це просто був ніж у серце від тебе. Та і від неї також.

— І що ти цим хочеш сказати? — я підняв одну брову.

— Думала, що спекаюсь її. Зрештою, так і сталося. Батько надовго зачинив Терезу вдома. Я брехала, що нічого не знаю, бо мені було просто байдуже.

— Тобто…— я на секунду завмер, — це через тебе вона тоді зникла? Це ти все розповіла її татові?

— Так. Вона мала якнайшвидше поїхати, — ображеним тоном сказала Діана.

— І що мало бути далі? — я схрестив руки на грудях.

— Я мала тебе втішати, заспокоювати і врешті ти мав закохатися в мене. Але тобі було байдуже!

— Так, було. Завжди було. Ти просто сестра найкращого друга мого брата. І ми вчились в одній школі. Я ніколи не мав до тебе ніяких почуттів. Для чого ти взагалі все це зробила? Нащо зараз розповідаєш про минуле?

— Бо я тебе кохаю. Досі, — вона винувато опустила очі, — думала, якщо розповім тобі, то щось зміниться.

— Але нічого ніколи не зміниться, Діано, — спокійно сказав я і підійшов до дівчини ближче, — я закохався у Терезу. І досі кохаю лише її. Тому… інакшого бути просто не може.

— Що? — вона прошепотіла, скривившись, — вона ж вийшла заміж. Ти знаєш про це.

— Знаю. І мені від цього дуже неприємно.

— А ота… дівчина…— вона знову кивнула в той бік.

— Ну це…— я почав щось вигадувати, — це просто розвага. Тобто…я програв…спір. І це було моє завдання. Ну коротше. Неважливо.

— Остапе, невже... невже я навіть не можу…сподіватись.

— Ні. Все, я не хочу більше про це говорити.

— Коли Захар сказав мені, що зустрів тебе, то наче світ перевернувся. Мені здалося, що у мене зʼявився шанс. Що, може, ти хоч зараз звернеш на мене увагу. Але ти…— скупа сльоза потекла по її щоці.

— Діано…

— Ні! — вона виставила руки вперед, — не чіпай мене, я… — вона похитала головою, а потім швидко побігла до свого авто.  
Я стояв і дивився на це все просто вражений. Мені й в голову не могло прийти, що колись зі мною може статися щось подібне. Але я не хотів мучити її та давати якісь марні надії та мрії. Нехай краще трохи постраждає, а потім може знайде собі когось хорошого. Аніж буде постійно вигадувати, що я маю до неї почуття. Останні години роботи пройшли уже без пригод. Йдучи додому, я перекидувався з Терезою нечастими повідомленнями. Посмішка не сходила з мого обличчя, я давно не почувався таким щасливим. Особливо, коли читав від неї такі милі слова. Зайшовши до квартири, зауважив, що Єгора вдома нема. На годиннику була вже майже друга ночі. Я затримуюсь, бо ми ще довго прибираємо. А що у нього за такі справи, що в такій годинні він ще не вдома. В памʼяті зʼявився Захар, який ясно дав зрозуміти, щоб я не втручався у цю справу. І може я б цього не робив, якби Єгор останні роки жив своє життя спокійно. Але він дуже вразливий і вплутати його у щось погане можна наче дитину. Я намотував кола по кімнаті, постійно заглядаючи на вхідні двері, чи часом не прийшов брат. Минуло близько двох годин, як нарешті проскрипіла підлога у коридорі та майже нечутно зачинились двері. Я сидів на кухні якраз так, що мене відразу можна побачити.

— О ти не спиш. Ще. Чи вже? — Єгор виглядав втомленим, але задоволеним.

— Де ти був? — без жодної емоції спитав я.

— На роботі. Я ж казав тобі.

— Вже не ображаєшся на мене? — я підвівся та підійшов до брата.

— Хіба я можу довго злитися на тебе? — він посміхнувся і тільки тоді я помітив, що він одягнений у спортивний одяг.

— То чим ти займаєшся на… своїй роботі? Мабуть щось дуже цікаве.

— Ну… так. Вибач, але я обіцяв Захару, що триматиму це в таємниці. 

— Навіть від мене? — я примружив очі.

— Пробач, — він поклав руку мені на плече і я почув дивний запах, — але це все не надовго. Обіцяю, якось про все розкажу.

— Єгоре…чекай… ти, — я ще раз принюхався, — ти курив траву?

— А це так помітно? — він розплився в широкій посмішці, — мене пригостили. Вибач. Як ти це зрозумів?

— Тому що ти був злий на мене як собака. А тепер навіть посміхаєшся. Бляха, нащо ти це робиш? Ти знаєш, що добром це ніколи не закінчується!

— Оу-оу, — брат підняв дві руки, — спокійно, не гарячкуй. Захар обіцяв тримати все під контролем. Обіцяв допомагати мені.