14

Остап.

— Захар? — я здивовано спитав, — що ти тут робиш?

— Вибач, що відволікаю тебе від роботи, але… мені сказали, що ти шукав мене.

— Я? Шукав тебе? Тобто? — я підняв обидві брови.

— Діана сказала, що ти просив у неї, точніше питав, чи можна зі мною зустрітися.

— Але я не казав їй нічого такого, — я нахмурився і мене огорнула злість на Діану, що вона, практично, збрехала Захару.

— Дивно… може вона помилилась чи не так тебе зрозуміла. Але ви бачились із нею?

— Т-так. Це було тиждень тому.

— Ясно, добре, вибач за те що потурбував, — він вже хотів піти, але я вирішив зупинити його.

— Захаре! Я хочу в тебе дещо спитати.

— Так, питай. 

— Скажи… бляха, скажи, що у вас за справи з Єгором, — я важко ковтнув, бо погляд Захара був такий важкий, наче я облаяв його.

— Тобто? — спокійним тоном спитав він.

— Я знаю, що ти дав йому гроші. Він позичив їх у тебе? Вибач, просто він зараз трохи у поганому становищі, я не знаю, чи Єгор зможе віддати тобі борг. Але якщо потрібно, то ти скажи мені, я…

— Стоп-стоп-стоп, — Захар підняв обидві руки, зупиняючи потік моїх слів, — ти напевно все неправильно зрозумів.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не позичав йому ніяких грошей. Він заробив їх. Це був аванс. Єгор тепер працює у мене.

— П-працює? — я перепитав, не вірячи власним вухам.

— Так. У мене є невеликий бізнес, я шукав підходящого працівника. І якраз в той момент зустрівся з Єгором. Він обмовився, що зараз у нього не надто хороша ситуація, то ж я вирішив допомогти старому другу.

— Правда? Це так… мило. А що за робота?

— Не хвилюйся, він виконує все дуже старанно. Нарікань нема, — коротко відпові Захар, намагаючись уникнути продовження розмови.

— Але все ж, я б хотів…

— Остапе, — Захар натягнув посмішку і підійшов до мене ближче. Це виглядало так, наче він хоче попередити мене не втручатися у цю справу, — я бачився з Терезою. Розповів їй усю правду. Все як є. І дав твій номер телефону. Думаю, вже скоро ви побачитесь. Так що не хвилюйся, — він підморгнув мені і швидко пішов геть. 
 Я так само не затримуючись повернувся до роботи, але з головою повною різноманітних думок. Що Захар міг розповісти Терезі? І якщо дав їй мій номер телефону, чи є вірогідність, що телефонувала саме вона? Для чого Діана так підставила мене перед своїм братом? Чи вирішила таким чином дорікнути мені, що я тоді від неї втік. І найголовніше, чим же таким займається Захар, що він ясно дав зрозуміти, щоб я не ліз. Всі ці питання заполониои мою голову, що я не міг від них відволіктися. Хоч і працював і дорікань до мене вже ніяких не було, але це все я робив повністю наче на автоматі. Не розмовляв ні з ким або ж відповідав короткими фразами, лише з гостями намагався бути привітним та ввічливим. Потім взяв собі декілька хвилин на відпочинок. Вийшовши на вулицю, вдихнув холодне вечірнє повітря. Однією рукою протер обличчя, щоб трохи прийти до тями. Не можна зараз розкисати, бо інакше втрачу роботу. А зараз це мені взагалі не підходить. Як тільки я повернувся всередину, мені сказали, що маю обслуговувати ще один стіл. Взявши меню, я натягнув посмішку і швидким кроком пішов до залу. Але мій крок ставав все повільніший і повільніший, коли я підходив до столу. Серце забилося сильніше, горло пересохло, коли за декілька кроків я зустрівся із карими очима, що пильно вивчали мене.

— Добрий вечір, — я прочистив горло, — Мене звати Остап, сьогодні я буду вашим офіціантом.

— Добрий вечір, — тихо відповіла Тереза, — я…

— Ось наше меню. Можливо, у вас уже є якісь побажання? Також ознайомтесь із нашою винною картою.

— Я…— знову заговорила дівчина і я бачив, що вона страшенно розгублена.

— Можливо вам потрібен час? Я тоді підійду пізніше.

— Ні! — вигукнула вона і вхопила мене за запʼястя. В той момент мене наче прошило струмом, — я вже…вирішила.

— Так, я слухаю вас, — я зробив вигляд, що готовий прийняти її замовлення у планшеті.

— Я… я буду… яблучний сік і… розмову з вами… з тобою, — вона підняла на мене свої великі очі. І я в черговий раз у них потонув.

— Так, я… Зараз принесу ваше… твоє замовлення, — тихо сказав і замовкнувши, став як вкопаний. 
Це все було максимально ніяково. Ми просто мовчки дивились одне на одного і не знали, як себе поводити. Навіть наша найперша зустріч була набагато впевненішою і легшою.

— Ти можеш сісти? — нарешті заговорила вона.

— Ні, — я важко видихнув, — я не маю права сідати до гостей за столики у робочий час, навіть якщо це мої друзі чи родичі.

— І коли закінчується твоя зміна?

— Ще декілька годин.

— У мене немає стільки часу, — Тереза опустила погляд.

— Вибач, це просто…

— З ким я можу поговорити про це? — вона вмить стала якоюсь рішучою.

— Ем…ну…ось з адміністратором. 
Вона кивнула і швидко підвівшись, пішла до нашого адміністратора. Говорила вона з ним не дуже довго, але потім задоволено повернулася назад.

— Все, ми можемо поговорити.

— Що ти йому сказала? — я підняв обидві брови.

— Я купила годину твоєї роботи, — Тереза посміхнулась.

— О…— я не знав, що сказати, бо мене відверто вразило те, що дівчина може собі таке дозволити, — це… цікаво.

— Сядеш? — вона вказала на стілець навпроти свого.

Я кивнув, але перед цим зняв свій фартух. Мені хотілося зараз бути з нею просто як…друг, а не офіціант, який би мав обслуговувати її.

— То ж, — я невпевнено почав говорити, — Захар тобі розповів про мене?

— Так… Я була вражена. Ну тобто, що… не впізнала тебе.

— Я теж не відразу тебе впізнав. Навіть бачачи твоє тату на тому ж місці, де шрам.

— Я зробила його, — Тереза потерла свою руку, — через рік після того, як ми бачились.

— Терезо, чесно, я навіть не знаю, що казати. Стільки років минуло… я так хотів тебе побачити ще хоч раз, сподівався на зустріч. Ти тоді так раптово зникла.

— Я поїхала додому наступного ж дня. Тато дізнався, що я так…тісно спілкувалась з тобою і це його страшенно розізлило. Він приїхав і просто забрав мене без права на пояснення.