9

Тереза.

Я покидала готель з дуже важким серцем. Мені здавалося, що там був останній мій спокійний день, а вдома життя перетвориться на пекло. Поки я була сама, батько хоч і завалював мене роботою, та все ж часто мав свої справи, тому не звертав на мене уваги. А тепер ми з Павлом одружені, він син татового партнера і дуже багато знає про їхній бізнес, отже вони з Семеном Анатолійовичем будуть про це говорити часто, включаючи в розмови мене. Я сиділа в авто, сумно сперши голову до вікна. Мене не хвилювали навіть легенькі удари через нервіність дороги. Настільки я була пригнічена. Павло навіть порушував свою постійну зосередженість і часом поглядав на мене, та я вдавала, що не бачу цього. Бо я не хотіла зараз з ним говорити і нічого пояснювати. Коли ми вже приїхали і припаркувались в гаражі, я не спішила виходити.

— Що таке? — Павло зміряв мене поглядом і відкинувся на сидінні, розслабляючись.

— Нічого, — буркнула я і відщепила ремінь безпеки, — я знову тут. Знову в цьому бізнесовому рабстві.

— Та чому ти так говориш…

— Побачиш. Він озвіріє ще більше і буде змушувати мене робити те що я ненавиджу.

— Не турбуйся, ти ж тепер не сама. Я буду тобі допомагати, як зможу.

— Ти робиш ситуацію ще гіршою, — я закотила очі та засміявшись, врешті вийшла з авто.  
Стук підборів ехом розійшовся по приміщенні. Я пройшла ще декілька кроків, щоб знову його почути. Так, це дім. Дім приречення. Не чекаючи на свої речі, я попленталась до будинку. Здається, що я ненавиджу кожен куточок тут і хочу якнайшвидше кудись втекти.

— Терезо, дорогенька моя, — мама накинулась з обіймами, але це була єдина людина, яку я зараз була рада бачити. І коли зарилась носом у її шию, відчула аромат знайомих парфумів, то чомусь захотілось заплакати.

— Семен Анатолійович є?

— Терезо! Скільки разів мені повторювати, щоб ти не називала так батька.

— Перепрошую, — я відійшла на декілька кроків і оглянула коридор, — тут щось змінилось? Чи я за два дні уже забула, як виглядає рідний дім.

— Я тільки замінила бра на стінах, — мама знизила плечима.

— Вітаю, — у дверях зʼявився Павло, що ніс наші речі, чомусь не дозволивши це зробити дворецькому.

— Павлику, нарешті. Я так рада вас бачити, — вона обійняла свого новоспеченого зятя, а він ніби й радий був з кимось пообійматися.

— Просто захотіли трохи довше побути лише вдвох. Ну ви ж розумієте, — він єхидно посміхнувся і мама від цього засміялась. Я лиш закотила очі від цієї комедії.

— І в якій кімнаті ми будемо жити? Не думаю, що моя підійде для нас обох. Сподіваюсь, ви нічого там не переробили?

— Ні, доню, не хвилюйся. Ми нічого не чіпали, як ти просила. А для вас підготували кімнату на другому поверсі. Ту що з балконом. 

— Чудово. Піду прийму душ та перевдягнуся, — я вхопила свою валізу, — може навіть посплю.

Я пішла до своєї кімнати, тягнучи за собою маленьку валізку. Вдихнувши рідний запах, стало сумно, що я найближчим часом не буду тут жити. Але не піддаючись думкам, швидко пішла в душ, зробила всі потрібні процедури, макіяж і висушила волосся. Перевдягнувшись, вирішила частину речей віднести до нової кімнати, щоб в разі чого не бігати туди-сюди. З доволі пристойною купою одягу я повільно піднялась сходами і зайшла до спальні.

— Боже! — скрикнула я і впустила всі речі на підлогу, — чого ти лякаєш людей. 
В кімнаті уже був Павло, який знову лише в одних трусах щось складав у шафі.

— Ти така ляклива? — він похитав головою і продовжив своє заняття.

— Ні, я просто… ще не зовсім звикла, що тут має бути хтось ще, крім нас, — я підібрала як-небудь свої речі і сіла на величезне мʼяке ліжко, чекаючи, коли мій чоловік закінчить складати свїй одяг, щоб зробити те саме зі своїм.

— Розслабся, Терезо. Таке враження, ніби це ти у мене вдома живеш.

— Та краще б так і було, — я подивилась в стелю, — ти можеш одягнутися вже хоча б тут? Ми не самі вже, май якісь рамки пристойності.

— Ну взагалі-то це якби моя кімната. І без стуку сюди ніхто не зайде. Крім тебе, — він кинув на мене косий погляд через плече, — так що не хвилюйся.

— Ну просто…— я почала, але задумалась і договорити не встигла.

— Що? — Павло повернувся і став трохи ближче до мене, — тобі неприємно бачити мене в такому вигляді? — він грайливо підняв брови, але це мене зараз зовсім не веселило.

— Ти не зрозумієш мене.

— Терезо, — Павло присів і забравши від мене одяг взяв мої руки, — може я й справді не знаю, що ти відчуваєш, але памʼятай, що ти тепер не сама. Я твій чоловік, отже зобовʼязаний тебе захищати. І коли твій батько буде, на мою думку, перегинати палку, я нероздумуючи вкажу йому на це.

— Дякую, — тихо заговорила я і поклала долоню йому на щоку, — якби наш шлюб був справжнім, то зараз я б могла тебе поцілувати.

— Це можна зробити і без одруження, — він різко піднявся і залишив короткий поцілунок на моїх губах.

— Ну ти як завжди, — я вхопила якусь свою сукню і вдарила його.

— До речі, — Павло нарешті натягнув на себе джинси, — твоя мама сказала, що сьогодні буде сімейна вечеря і щоб ми не запізнювались.

— Навіть не уявляю, хто це придумав, — я закотила очі, — начальник буде розповідати про нові правила.

— Як можна так сильно злитись на тата?

— Тато в мене був до шістнадцяти років…— я відвела погляд, несвідомо згадуючи минуле. 
До вечері ми особливо нічим не займались. Спочатку я зробила Павлу екскурсію будинком та подвірʼям, показала свій ненависний кабінет і врешті ми повернулись до кімнати. Я все-таки закінчила складати одяг до шафи, а він щось там клацав у ноутбуці. Декілька разів роблячи перерву на те, щоб ввімкнути закоханого чоловіка і позалицятись до мене. Але в цих стінах про таке й мови не могло бути, бо настрій у мене тут лише жахливий.

За вечерею, на диво, не було жодних розмов про роботу чи бізнес. Ми обговорювали весілля, гостей, батько з Павлом будували якісь абсолютно примітивні плани на майбутнє. На той момент мені навіть здалося, що зараз за столом сидить проста звичайна, що найголовніше, щаслива сімʼя.