6

Остап.

— Захар? Це ти? — трохи різко спитав я.

— Перепрошую? — він трохи скривився, — а ми знайомі?

— Ти серйозно... Не впізнав мене?

Він трохи уважніше почав розглядати моє обличчя, навіть про щось задумався, але врешті заперечно похитав головою.

— Вибачте, може ви мене з кимось переплутали. Просто я теж Захар.

— Я Остап. Брат Єгора. Твого кращого друга. Невже забув?

— Що…— чоловік на секунду завис з відкритим ротом, — та ну. Це серйозно ти?

— А думаєш звідки я тебе знаю? — я усміхнувся, а Захар зіскочив зі свого стільця і підійшов мене обійняти.

— Скільки ж років минуло. Це капець. Як ти? Як Єгор? 

— Ми… не дуже, — коротко відповів я, — наш тато помер пʼять років тому. І в брата трохи… ментальні проблеми.

— Ого. Співчуваю. Це напевно дуже важко. Ще й враховуючи історію з його мамою…

— Ну…так. А ти як? Я думав, ти закордоном.

— Я був. Але чесно, мені там зовсім не сподобалось. Вдома набагато рідніше. І веселіше.

— А чим займаєшся? Ти здається хотів бути банкіром.

— Я майже ним став, — Захар повернувся на стілець і зробив ковток віскі, — але не вийшло. Зараз у мене… трохи інша робота. Ну таке. А ти що, бачу твоя любов до історії не дуже допомогла?

— О так, — я фиркнув, — це були лиш веселі студентські роки. Далі університету я нічого не зміг знайти.

— Зате віскі ти наливаєш відмінно, — Захар засміявся і підняв стакан.

— Ти мабуть трохи важлива персона, раз сьогодні тут, — я кивнув на інших гостей, — вони тут всі такі… успішні.

— Ну як сказати, — Захар знизив плечима, — це все через весілля моєї сестри.

— Сестри? Діана вийшла заміж?

— Що? — приснув він, — яка Діана. Це в честь весілля Т…— він різко замовк і уважно подивився на мене. Спочатку я не дуже це зрозумів, але потім наче кинуло в холодний піт.

— Весілля Т-терези? — я вимовив це ніби робот, — вона вийшла заміж?

— Так, — тихо відповів Захар, — я памʼятаю, що ти був у неї закоханий. Бляха, вибач, я не… я не мав…

— Остапе, підійди будь ласка, — мене покликав інший офіціант, — тут треба дещо зробити.

— Ага, — тихо відповів я і просто на ногах, що не гнулися пішов у інший кінець залу, щоб допомогти розкласти нові страви. В голові наче дзвоном відбивало «Тереза вийшла заміж». Моя. Моя Тереза тепер дружина когось іншого. Але як… як це могло статися. Я швидко допоміг свому товаришу і таким же повільним кроком, намагаючись приборкати хвилювання, повернувся до бару. Там біля Захара вже стояла якась дівчина.

— Я вже тут, — я постарався сказати це спокійно, щоб не здаватись надто схвильованим перед посторонніми людьми. В тій дівчині я впізнав вчорашню наречену, з якою говорив на терасі.  
Захар попросив налити йому ще віскі, а дівчина захотіла червоного вина. Я запамʼятав, що вона не любить шампанське через бульбашки. Вона сіла поряд з Захаром, а я ж уважно дивився на неї, вивчаючи кожну деталь. Намагався знайти якусь схожість чи спільні риси з Терезою, але вони мені були майже не схожі. Значить це не вона.  Я налив вино у келих і протягнув їй. Дівчина взяла його і хотіла піти, але я продовжував дивитись на неї, тримаючи келих. Вона доторкнулась до моїх пальців і нахмурила брови. Бо вони в мене стали надзвичайно холодними від хвилювання. Та врешті я прийшов до тями і став поводитись більш нормально.

— Я чекатиму тебе за столиком, — вона поклала руку Захару на плече, — навіть не думай не прийти.

— Це… якась твоя подружка? Бо вчора у неї було весілля, а наречений там зовсім інший.

— Остапе, — Захар сумно глянув мені в очі і ніби не наважувався заговорити, — ти не впізнав?

— Кого? — я витріщився на нього і в той момент почував себе найтупішою людиною на світі. 

— Це була Тереза. Її весілля було вчора.

Після цих слів я просто застиг. Дивився на Захара і намагався зрозуміти, чи правильно я все почув. Але звісно ж всередині я розумів, що це правда. Моє нутро все зрозуміло ще після його слів про весілля сестри і що це не Діана. Але розум і серце не хотіли цього усвідомлювати, не хотіли знати. Вчора я стояв на терасі поряд з коханням всього життя і навіть нічого не запідозрив. І вона зовсім ніяк не впізнала мене.

— Але ж… де її кучері, — все що я зміг видавити з себе, наче в трансі, — це ніби зовсім не вона.

— Ну, що вони там роблять зі своїм волоссям, я не знаю. Не сильний у жіночих штучках. Але коли я повернувся з-за кордону, то у неї вже не було ніяких кучерів. Я спочатку теж не впізнав її.

— Не може бути, — я сказав сам до себе, — стільки років. І вона так близько.

— Хочеш, я покличу її? І ви нарешті поговорите.

— Ні! — різко відповів я, — не треба. І взагалі, будь ласка, не кажи їй нічого про мене. Це… я якось зроблю це сам. Зараз я трохи не готовий до цього. Взагалі нікому не кажи, що зустрів мене.

— Добре, як скажеш, — Захар став на рівні ноги і підійшовши до мене, поплескав по плечі, — не хвилюйся, впевнений, все буде добре. Передавай вітання Єгору.

Я криво посміхнувся, а друг мого брата пішов. Я лиш провів його поглядом, намагаючись побачити, куди він йде і де Тереза, але це було надто далеко від мене, а в залі людно. Я якось істерично вхопив перший-ліпший келих і почав натирати його, дивлячись в одну точку. Серце стукало, як мені здавалось, занадто голосно. Я раз за разом оглядав зал в надії ще хоч раз побачити її, але чомусь вона наче зникла. І Захар більше біля мене не зʼявлявся. То ж без їхньої присутності я наче й заспокоївся. Вечір підходив до завершення. Я допомагав колегам збирати посуд, постійно озираючись. Проте так і не побачив її більше. Гості покинули зал, ми все прибрали і нам заплатили досить хороші гроші. В ресторані на таку суму довелось би працювати приблизно два тижні. Колега підвіз мене додому і зайшовши до квартири, я кинув всі свої речі в коридорі та пройшов у кімнату, де вже спав Єгор. Я намагався бути тихо, але це надто старі меблі, то ж трохи наробив шуму і брат прокинувшись, ввімкнув світло.