4

Остап.

Це весілля було одним з найдовших в моїй роботі. Я вже просто не відчував ніг, а ще треба було стільки прибрати. Звісно, на мене всі дивились скоса, тому що у них роботи було набагато більше і втомились вони сильніше, але чи хвилювало мене це? Ні. Це не мої проблеми, що вони досі не можуть зрозуміти, що я завжди вибиратиму те, що я хочу.

— Остапе, там у танцювальному залі я ще залишила два візка із тарілками. Допоможи, будь ласка, бо вже просто валюсь із ніг, — заговорила до мене одна із напарниць. У нас з нею боли більш-менш нормальні стосунки, тому я погодився допомогти. Зайшовши до залу, я швидко підійшов до візків і почав везти їх за собою, але одному щось заважало.

— Що за…— буркнув я собі під ніс і присів, щоб перевірити колесо. Але яким було моє здивування, коли я побачив, що візок вперся у каблучку з доволі масивним камнем. Мені вона здалась знайомою, але де її бачив, в голову так і не прийшло.

— Ну ти ще довго там? — у дверях зʼявилась напарниця.

— О…так, — я різко підвівся і непомітно сховав каблучку в кишеню, — вже йду. Тут просто… колесо трохи барахлило.

Я вхопив два візка в обидві руки і потягнув їх на кухню. Звісно ж, нікому про свою знахідку я нічого не казав. Так, це супер негарно, але зважаючи на те, які тут сьогодні були гості, цей перстень мабуть доволі дорогий. А мені мати щось таке цінне на всякий випадок не завадить, особливо знаючи, як зараз поводиться Єгор. Що в будь-який момент він може у щось вляпатися і доведеться йому допомагати. А той, хто загубив каблучку, думаю, з легкістю може дозволити собі нову. Робота затягнулась доволі надовго, то ж додому я повертався вже вночі. Дійшовши до будинку, я побачив, що хтось важкими кроками намотує кола, хитаючись. Але коли підійшов ближче, то сумнівів не залишилось, що це Єгор.

— Ти знову напився? — я важко видихнув і глянув на брата, що ледве підняв на мене голову.

— А-а… це ти. Ну… так, тебе довго не було. Я ж мав себе чимось зайняти.

— І кращого ти заняття не знайшов? — я був роздратований, бо вже це дуже мені набридло, — пішли.

Я вчепив його за плече і потягнув до квартири. Єгор пробував пручатися, щось кричав, навіть намагався мене вдарити. В такі моменти я дуже сильно шкодував, що взагалі взявся йому допомагати, стерегти, наче малу дитину. Я допоміг брату роззутися і вклав знову ж на диван. Він відразу заснув, а я ще деякий час просто стояв і дивився на нього. В глибині душі мені страшенно було шкода Єгора зважаючи на все, що він пережив. Але далі так тривати не може і колись-таки я не зможу йому допомогти. Потім я пішов на кухню зробити собі чаю, бо лише так я можу заснути після важкої зміни. А завтра такий довгоочікуваний вихідний, то хоч зможу добряче виспатись. 
Наступного дня я встав вже десь пообіді і це був один з найкращих моїх відпочинків за останній час. Пройшовши на кухню, я побачив, що Єгор стоїть за плитою і щось готує.

— Здоров… що ти робиш?

— Побачив в інтернеті, — відповів брат не обертаючись, — поживний сніданок. Сходив в магазин, дещо купив. От, пробую зробити.

— Звідки в тебе гроші? — нарешті спитав я, бо це мене цікавило ще з моменту, коли він два рази якось напився.

Єгор мовчав і це мене почало дратувати. Якщо він почав красти, то я просто зараз виставлю його за двері і більше навіть пальцем не поворухну, щоб хоч якось допомагати.

— Я дещо… продав, — відповів брат, і далі не повертаючись від свого заняття.

— І що ж? — я схрестив руки на грудях.

— Годинник, що тато подарував мені. Запонки і…

— Стій, — я різко перебив його, — ти продав той годинник? Що батько дав тобі на двадцять років? Я-як? Ломбард?

Він мовчав, а отже я був правий. Бляха, я був правий.

— Мені потрібні були гроші. А у твоєї матері я не збирався нічого просити.

— Це ж була сімейна реліквія. Це був ще годинник татового дідуся.

— У мене більше немає сімʼї, — Єгор голосно кинув ложку на тумбу, — і той годинник був лише дурним нагадуванням про це. Чесно, я позбувався його з чистим серцем.

— Який же ти дурний, — я скривився і мені стало страшенно образливо, але я й не думав цього озвучувати. Єгор наче стіна, завжди таким був. У нього була лише його думка та неправильна. 

— Вибач, — за деякий час заговорив брат і нарешті розвернувся, — я не мав цього казати. Ти єдиний, хто залишився у мене, я просто… Я не можу ніяк зібратися докупи.

— Я розумію, бути без батьків це… дуже боляче. Мені теж сумно від того, що тата більше нема. В моїй голові було стільки планів і мрій, де ми всі разом. 

— Ти про весілля з тією дівчиною? — Єгор по-доброму засміявся, а у мене аж мороз по спині пройшов від того, що він це згадав. Що памʼятає.

— Не думав, що ти коли-небудь про це заговориш, — я відвів погляд у вікно.

— А як ні? Мій молодший братик по вуха закохався в дівчину і всім безперестанку розповідав про неї. Впевнено казав, що одружиться з нею. А дівчина мабуть це почула, злякалась і зникла. 

— Вона не зникла, — пробурмотів я, — але я досі не знаю і не розумію, що тоді сталося.

— А Захар? Він тобі так нічого і не пояснив?

— Я питав не раз. Він лише казав, що вона поїхала додому і зайнята. Від мене телефон вона не брала, а потім й зовсім стала поза зоною доступу.

— І ти стільки років…

— Досить, — я різко підвівся зі стільця і перебив його, — у тебе там сніданок згорить, — і більше не сказавши ні слова, я взяв куртку і вийшов з квартири на вулицю трохи пройтись. 
Розмови про Терезу, спогади про неї вже майже десять років не дають мені спокою. Я був готовий заради неї на все, а вона навіть не попрощалась зі мною, коли їхала. Ні Захар, ні Діана не могли чи не хотіли казати, що не так, чому Тереза так раптово зникла. А потім і вони поїхали. Довгий час у кожній дівчині, що йшла мені назустріч я намагався побачити її темні карі очі чи веселі кучері. Але ні, ще жодного разу я не бачив її. Може вона вже давно тут не живе, може десь закордоном. Я був страшенно злий на Єгора, що він зачепив цю тему, яку я просив ніколи не підіймати. Щоб трохи заспокоїтись, вирішив послухати музику і дістаючи з кишені навушники, витяг ще й свою вчорашню знахідку. При денному світлі було краще видно цю каблучку. Вона була або срібна, або з білого золота. Я в цьому не дуже розбираюсь. Посередині великий зелений камінь круглої форми, оформлений маленькими білими камінцями. Штука напевно дуже дорога. Дуже гарно виблискує на сонці. Сподіваюсь, власник, скоріше власниця, не дуже засмутиться, що її маленька річ тепер у мене. Гуляти видалось мені не довго, бо почався дощ. Тому додому я вже майже біг. І не встиг я дійти до квартири, як почув вібрацію телефона.