1

Через 10 років

Тереза.

Я сиділа за столом у своєму кабінеті та перегляда стрічку новин на телефоні. Так-так, для повного занурення у світ татових справ він навіть зробив для мене кабінет. Бісить. Скільки я кажу йому, що не хочу займатися його бізнесом, він мене не чує. Я ніби і закривала двері на ключ, а тут раптом переді мною на стіл впало три масивні теки. Я аж здригнулась.

— Що це таке?

— Звіти, як я й казав, — як завжди суворо сказав батько.

— Я нічого такого не памʼятаю, — я закотила очі і відкинула волосся назад, не відриваючи очей від тата.

— Опрацюєш їх. І зробиш підсумковий звіт. Маєш три дні.

— Що!? — я викрикнула і швидким темпом прогорнула файли у теках, — та це роботи мінімум на два тижні, якщо не більше.

— Нічого, вчися виходити з різних ситуацій, — грубо кинув батько і зібрався вийти геть.

— Але я не можу! — я підхопилась і почала кричати йому вслід, — весілля вже у цю неділю! Я маю розібратися з сукнею!

— Три дні, Терезо, — гаркнув він і гучно закрив двері. Я знов здригнулася, а потім гепнула на крісло, яке від цього відʼїхало від столу ближче до вікна. 
 Видихнувши, я розвернулась повністю, щоб бачити вулицю. І там батько йшов до свого автомобіля, який за декілька секунд вже виїхав з подвірʼя. Чергові справи. Як завжди. Як завжди, головний тут тільки він, а всі інші мають виконувати всілякі його забаганки. Я штовхнула ногою скло вікна зі злості та знову повернулась до столу. Три величезні теки напевно з мільйоном папірців. І в кожному мільярд чисел. Я схопилась за голову руками, впершись ліктями об стіл і буравила поглядом цю дурню. А потім й зовсім опустила голову на тверду обкладинку одної з тек.

— Терезо, доню, ти тут? — почула я голос мами і піднявши очі, побачила лиш її голову в шпарині дверей.

— Тут, — буркнула я і підвелась на ноги. Підбори глухо відбивали звук на важкій плитці підлоги. — Твій чоловік загрузив мене роботою по вуха. Знову, — я вказала пальцем на стіл.

— Терезо…— осудливо сказала мама.

— Добре, вибачте. Семен Анатолійович.

— Терезо!

— Та добре-добре, все. Батько знову приніс мені роботу.

— Ти памʼятаєш, що ще не забрала сукню з салону?

— Памʼятаю, — я провела пальцем по книгах, які стояли на стелажі, — але тепер на три дні я застрягну тут, бо мушу переглянути ці звіти.

— Не вигадуй, — мама махнула рукою, — йому точно важливіше твоє весілля, а не ця купа папірчиків.

— Сумніваюсь, — я знову відкинула волосся. Хоч я вже давно вирівнюю його, щоб не було жодних кучерів, досі не можу звикнути, що воно постійно розпадається і падає на плечі, а потім на очі, заважає. Бо моє природнє волосся хоч і було важким в догляді, воно принаймі трималося стійко. Але взагалі-то це така собі моя звичка, постійно відкидати волосся.

— Не засиджуйся тут сьогодні, ми ще не обрали квіти. А завтра обовʼязково їдь в салон по сукню.

— Слухаюсь, — я засміялась і поцілувала маму в щоку. Вона там ще щось говорила ніби-то до мене собі під ніс, але я вже не слухала цього, а зачинила за нею двері. 
Моє весілля… здається, я чекала на цей день все своє життя. Мріяла, якою буду нареченою та яка начинка буде в торті. Але звісно, це все мало бути через велике кохання. А не через велике бажання батька. Мій наречений теж його рук справа. Я впевнена, що цей шлюб це вигода між моїм та його татом. Але Семен Анатолійович вдає, що не розуміє, про що я говорю. Люблю його інколи так називати. Адже із Павлом ми познайомились дуже «випадково» на одному заході. Так, він привабливий і розумний, тому сподобався мені. Ми декілька разів навіть ходили на побачення. А потім зовсім «випадково» він зробив мені пропозицію. І дуже «неочікувано» виявилось, що наші батьки знайомі, так ще й партнери. Та й і в очах Павла я часто бачу, що він про все знав ще з самого початку. Але зрештою, він мені підходить, тому я погодилась вийти за нього заміж. Чи кохаю я його? Ні. Нам просто разом… весело. 
Я покрутила в руках телефон і все-таки набрала потрібний номер. Довгі набридливі гудки давали зрозуміти, що зі мною не дуже хочуть говорити. Але врешті як завжди веселий голос відповів.

— Привіт, сестричко, — швидко сказала Діана і я вловила у слухавці стук її нігтів по клавіатурі.

— Знову щось пишеш? 

— Та-так. Накидую сюжет. Неважливо. Що ти хотіла?

— Спитати, коли ж ти нарешті приїдеш? Весілля вже за декілька днів, а моєї дружки досі нема.

— О не хвилюйся ти так. Сьогодні ввечері вже приїду. Якщо мій дурнуватий брат закінчить свої вічні нікому невідомі справи.

— Роки йдуть, — я засміялась, — а ваші стосунки не міняються.

— Вони зміняться, коли я нарешті дізнаюся, чим він займається. І розповім про все мамі.

— Здається, я таке від тебе чула…а-а-а…коли нам було по сім років.

— Та йди ти, — Діана засміялась, — добре, у мене ще теж є справи. Скоро побачимось, цілую. 
Сестра поклала слухавку, а я ще як дурна декілька секунд стояла з телефоном біля вуха. Просто ми майже рік не бачились і я так скучила за Діаною, що просто вже не могла дочекатись нашої зустрічі. 
За тими дурнуватими звітами я провела практично весь день. Телефон розривався від дзвінків мами, яка не хотіла мені заважати своїми приходами в кабінет, але вирішила заважати так. Надсилала мільйон варіантів квітів, які я передивлялась лише одним оком і врешті я здалась та сказала, щоб вона вибрала щось на свій смак, адже повністю довіряю їй. За декілька годин ця робота таки мені набридла, то ж я просто зібралась і пішла до своєї кімнати спати, перед тим прийнявши душ. А перед сном будувала черговий план, як донести татові, що я не хочу займатись його бізнесом.

За декілька днів настав той момент, якого всі так чекали, а особливо мій батько. Моє весілля. Мені ж було якось все одно, це була наче просто пишна вечеря. Я не відчувала ніякого трепету чи захоплення. Хотілося лише пошвидше зняти з себе дурнувате плаття, яке кравчині так і не змогли підігнати під мій розмір. А ще босоніжки натирали мені ноги своїми незручними ремінцями. Фата була занадто довгою. А рукавиці занадто товстими, постійно були мокрі долоні, але зняти я їх не могла, адже це була частина мого образу, який я так ретельно обирала і звісно ж все пішло шкреберть. Основна церемонія пройшла швидко і я надзвичайно була цьому рада. Павло був у вишуканому чорному смокінгу, який вдало підкреслював його спортивну фігуру. Я дивилась на нього і думала, що може таки він непоганий варіант як для провести з ним усе своє життя. Хоча, розлучення ніхто ж не відміняв. Ми усюди змушені були бути вдвох, вітатися з усіма гостями, розрізати весільний торт, який мені так і не дозволили вибрати самій. Потім був перший танець наречених, черговий поцілунок без почуттів і почалося основне святкування.