Глава 5.3

Втупившись у темну темряву за вікном, він кільки хвилин розміркував над тим, а чи не завалялася в нього десь випадково хоч якась особиста річ Кессіді.

Ні, не завалялася.

Майже миттєво відповів він собі. Кессіді ніколи не була в нього вдома. Вона бувала тільки в його робочому кабінеті. Речі ж, які вона там забувала, там і залишалися.

Що ж стосується таких перевірених та надійних способів встановлення зв’язку з об’єктом  розшуку як: пасма волосся, кров або обрізки нігтів, які зараз виявилися б дуже доречними, то нічого з цього, просто про всяк випадок, у нього не зберігалося.

– Гармові кишки, ти ж збирався умикнути у Кессіді гребінець про всяк випадок! – роздратовано нагадав він собі. – Чому ж не умикнув? Ти ж знав про Хелловін! Знав, що ваш зв’язок ослабне! Кроваві котли безодні Гіннунгагап! Якби ще не ця злива! – спробував він виправдатися перед самим собою. І одразу ж сам себе й обсмикнув.

– Якби та якби та виросли в роті гриби! Думай, Алексе! Думай, як ти її шукатимеш, а не виправдання шукай! Видіння! – осяяло його. – Якось же ж я його побачив?

Цілком ймовірно, припустив він, що видіння прийшло не просто так, а це Кессіді його йому надіслала.

– Думаю, що і я також міг би спробувати використати спогади про Кессіді, щоб спровокувати видіння про неї. Більш того, я міг би навіть спробувати телепортуватися до неї, – невпевнено припустив він, розмірковуючи над тим, що в житті йому доводилося робити речі й навіть ще більш безглузді та нерозумні…

Наприклад, якось йому довелося вийти віч-на-віч проти Фенріра, молодшого сина Локі й, за сумісництвом, гігантського вовка, якого місцеві жителі Асгарда звуть просто... вбивця богів.

Хоча, якщо добре подумати, то з формальної точки зору, той вчинок був усе ж таки трохи розумнішим, заперечив він собі. Адже тоді, незважаючи на те, що він виступив проти істоти, яка перевершувала його за ваговою категорією разів у сто, як мінімум, він точно знав, на що йшов.

Зараз же він поняття не мав із чим, йому доведеться зіткнутися.

Однак, щоб це не було, Кессіді з цим уже зіткнулася.

– Іржавий казан! Але ж мені знадобиться пекельна прірва енергії. Просто практично безмежна безодня ... – прикинув він й, відчинивши навстіж вікно, навмисно зухвало грубо й вкрай неповажно звернувся до вируючої на вулиці негоди:

– Ну і де ж твої блискавки, мерзота ти така, коли вони, в якісь повіки, хоч комусь знадобилися?

Проте, якщо раптом він очікував, що негода образиться і видасть йому блискавку на-гора, то на нього чекало розчарування.

О, ні, вона відповіла. Але не блискавкою, а хльосткою ураганно-дощовим ляпасом, що мало не збив його з ніг.

– І це усе, що ти можеш? – з глузливою усмішкою уточнив чоловік, вмившись дощовою водою й відліпивши з чола клиновий лист, який для того, щоб прикрасити його чоло, занесло аж на п’ятдесят перший поверх.

Цього разу відповіддю йому стала горда тиша. Вітер якось разом стих. Злива раптом змінилася мрячним дощем.

– Я не зрозумів? Ти це що серйозно? Ти що видихнулася вже? Чи ти це мені на зло?! дратівливо запитав Алекс.