Глава 5.2

– Так, Вайлд, це бос, – підтвердив Алекс, відібравши і цю останню іскорку надії теж.

Але мозок Вайлда усе одно відмовився вірити. Про що й повідомив свого господаря, який, як людина розумна, завжди довіряв його авторитетній думці.

– Не може бути, – прошепотів він, намагаючись сфокусувати погляд на електронному табло будильника. – Зараз же ніч! – зумівши, нарешті, розглянути, котра година, переможно вигукнув Вайлд. – Більш того, сьогодні вихідний, – додав він після того, як побачив також і день і тижні. – І-ії… – додав він і замислився: було щось ще… Ну звичайно ж! – Я ж у відпустці! От воно! Я у відпустці! У відпустці я! – з радістю у голосі об’явив він. – Й тому вибач мені, босе, але я…

– Це ти вибач мені, – важко зітхнув Алекс, – але…

– Та гаразд, не вибачайся, усе гаразд, – тужливо зітхаючи й протяжно позіхаючи, запевнив троль, у могутній та твердій, як скеля, грудній клітці якого билося ніжне, добре та чуйне серце. – Кого-кого, а тебе я завжди радий чути, – додав він повним сумом голосом, який голосно і однозначно суперечив цьому запевненню.

Але і сум, і зітхання і позіхання – усе було дарма…

Якщо сумний голос, сумне протяжне зітхання та відчайдушне позіхання й засоромили жорстокого боса, то нещасний ні світ, ні зоря розбуджений помічник про це ніколи не дізнався.

– Я радий, що ти мені завжди радий! – «обрадував» необачно тактичного друга та помічника бос і з легкою іронією у голосі додав: – Сподіваюся, Дисент, Облайдж, Гудкайнд та Брайв будуть тобі так само раді, як і ти мені, коли ти їм подзвониш. Як тільки зберетеся, вирушайте слідом за мною, відстежуючи мене GPS-трекером, – розпорядився Алекс, перейшовши у своїй звичайній манері «одразу ж до справи».

– А що хоч трапило-о… – спробував отримати Вайлд хоч якусь інформацію, щоб розуміти, з чим йому і піднятій ним серед ночі у вихідний день команді доведеться мати справу.

– Подробиці розповім, коли побачимося, – обірвавши друга на півслові, повідомив Алекс.

І скинув дзвінок.

Слідом за чим, відклавши смартфон убік, клацнув пальцями й, довівши таким чином потужність лампи у торшері до максимуму, закотив на лівій руці рукав сорочки й зайнявся тим, що протягом кількох хвилин скрупульозно вивчав кожну рисочку руни кровного зв’язку, вслухаючись при цьому у свої відчуття.

Нав’язана йому королевою Еланою руна кровного зв’язку мала воістину унікальний дар – яким би поганим у нього не був настрій, щоразу коли він її бачив – воно ставало ще гіршим.

Не зрадила вона своїм талантам і сьогодні.

Різниця була лише у тому, що досі вона дратувала його тому, що через неї він не міг повністю належати собі. Зараз же ж вона бісила його тим, що він зовсім не почував себе зв’язаним.

Наче це була і не кровна руна зовсім, а звичайне татуювання.

Алекс знову прислухався до своїх відчуттів. Однак відчув лише наростаюче почуття тривоги і більше нічого.

Щось явно було не так як треба.

Кровний зв’язок надто сильний, щоб його могла повністю заглушити розмита грань світів навіть у парі зі зливою, міркував він.

Навіть якби усі духи та сутності Потойбічча раптом перемістилися в світ смерних, це лише перенаситило б ефір магією, а не знищило б її. Що ж до проточної води, що ллється з неба, то її руйнівна дія на ментальний зв’язок приблизно така ж, як і вплив сильних емоцій на гостроту та ясність мислення.

Тобто однозначно, щось не так саме із кровним зв’язком, зрозумів він.

– Кривава безодня! Ти – не руна кровного зв’язку, а абсолютно безглуздий, абсолютно марний каракуль! – у серцях висловив Алекс руні свою невтішну про неї думку й, підхопившись з крісла, попрямував до вікна.