Глава 2.2

«Твою Гиннунгагап! Це безсумнівно була Кессі! – прийшлося визнати йому неприємну правду. – А навіть якщо і Кессі, мені що до того? – спробував він домовитися зі своєю тривогою. – Я цій навіженій і її друзям нянька, чи що? Тим паче, що їм не нянька, а психіатр потрібен! Тому що тільки психічно хворим прийде у голову прогулюватися цвинтарем у таку погоду! – подумки розмірковував він, не звертаючи уваги на репетування Женев’єри, що відводила душу, звинувачуючи його у всіх смертних гріхах. – Крім того, я буквально напередодні переглядав варіанти її майбутнього і не помітив нічого, про що варто було б турбуватися…»

Аргументів на користь того, що йому зовсім нема про що хвилюватися – було більш достатньо, і все ж таки тривога, що опанувала усю його істоту, не відступала…

– Безмозка ідіотка! – У серцях прошепотів Алекс, маючи на увазі, звичайно ж, свою підопічну.

Однак забута ним гостя сприйняла цей неприємний вислів на свій рахунок.

– Що-щоооо?! Хто безмозка ідіотка? Я – безмозка ідіотка?! – праведно обурилася вона. – Сам ти безмозкий ідіот! Справжнісінький, хворий на голову ідіот! Ні, ти навіть ще гірший! Ти мерзотник! Негідник! Сволота! – задихаючись від люті та обурення, перераховувала вона. – Ніколи тебе не пробачу! Навіщо ти мене запросив? Щоб посміятися з мене?! Я тобі не іграшка! А прикидався таким вихованим, таким ввічливим! Ноги моєї тут більше не буде! Ти чуєш, мерзотник?! Я до тебе звертаюся? І взагалі, повернися і дивись мені в очі, коли я з тобою розмовляю! – зажадала жінка, остаточно втрачаючи терпіння і виходячи з себе.

Однак занурений у свої тривожні думки Алекс навіть не ворухнувся, він продовжував стояти, дивлячись у вікно.

«Пекельні котли! Щось не так! Не знаю що, але щось не так!» – між тим усе більше і більше тривожився він.

І тут його гостю, «нарешті, осяяло»:

– Чи може ти просто імпотент?! Звичайно ж! Ти імпотент! Просто імпотент! Що скажеш, ні?

Але їй знову не відповіли.

Що ще більше розлютило жінку і тому цього разу Алексу у спину полетіла вже не подушка, а келих. Щоправда, з тією великою різницею, що у келиха на відміну від подушок були усі шанси досягти поставленої йому мети, тобто розбитися об потилицю мерзотника, негідника, сволоти і просто імпотента.

– Адже ж ніхто, перебуваючи у здоровому глузді та твердій пам’яті, не пішов би на цвинтар уночі, щоб просто прогулятися! Тим більше, за такої погоди! Ці бідові діти щось знову задумали! – тим часом міркував господар потилиці, що, втім, не завадило йому миттєво розвернутися, правою рукою зловити келих, а лівою кинути у жінку заклинанням глибокого і тривалого сну.

Услід за чим його рука сама собою потягнулася до кишені зі смартфоном.

– Навіщо, ти його відключив, невже не міг просто перевести його у беззвучний режим? – роздратовано запитав він сам себе, чекаючи поки, нарешті, завантажиться програмне забезпечення. – Тисяча пекельних котлів, що-шо-ооо? – остовпіло уставився він на екран. – Не може бути! Іржавий, кривавий казан! Не може бути, щоб сьогодні було 31 жовтня! Усі котли пекла! – вилаявся він і, зрозумівши, нарешті, що саме не давало йому спокою, схопився за голову. – Хелловін! Ніч Хелловіна... Єдина ніч у році, коли кордону між Потойбіччям та Посюбіччям практично не існує! Твою ж Гиннунгагап! Я зовсім забув про те, яке сьогодні число!

Занадто багато обов’язків звалилося на нього в останні кілька місяців. Занадто багато турбот і проблем. Так багато, що в таких дрібних і незначних подробицях, як то: який сьогодні день тижня, число і навіть місяць, він цілком і повністю покладався на свого секретаря-референта Баррі, який стежив за його розкладом ділових зустрічей та інших заходів із тією ж запопадливою педантичністю, що й мати новонародженого за режимом сну й годуванням свого чада.