Глава 2.1

Він хотів лише переконатися, що справа була не в несправному шпінгалеті, тому, перш ніж зашторити вікно, він посмикав раму за ручку і тільки потім вже прийнявся закривати штори.

Однак як тільки він доторкнувся до гардин, у небі спалахнула ще одна неймовірно яскрава блискавки. От тільки цього разу вона його не засліпила, а навпаки, перетворивши на кільки миттєвостей ніч на день, дозволила побачити набагато більше, чим він міг би побачити у темряві.

І «набагато більше» – це ще дуже і дуже м’яко кажучи… 

Тому що похмурий осінній пейзаж, вихоплений спалахом блискавки із темряви, не мав нічого спільного із звичним краєвидом за його вікном.

– Що за…? – одночасно спантеличено, роздратовано і стривожено прошепотів Алекс, застигнув з піднятими угору руками.

Світло вже кілька секунд тому як знову поступилося своїм місцем темряві, проте він усе продовжував вдивлятися у непроглядну пітьму за вікном, намагаючись роздивитися у ній відповіді на питання на виниклі у нього у зв’язку з щойно побаченим питання.

– Що це було? Що за йотуновщину я щойно побачив? – пробурмотів він собі під ніс. – Це було видіння? Чи просто гра світла та тіней?

Незважаючи на здатність до передбачення, спонтанні видіння у Алекса траплялися вкрай рідко і його це більш ніж влаштовувало.

Бо одна справа цілеспрямовано сканувати варіації майбутнього на предмет найбільшої ймовірності реалізації події у зручний для тебе час, комфортних умовах та й ще перебуваючи при цьому у затишній самоті. І зовсім інша – бачити щось незрозуміле, примарне і дуже часто тривожне у самий невідповідний момент, як це, кривавий котел його забирай, щойно, здається, трапилося з ним.

– Пекельний котел! – водночас спантеличено і стурбовано подумки вилаявся він. Після чого, несвідомо для себе, але дуже й дуже свідомо для своєї здивованої гості, пробуркотів себе під ніс, вже не подумки, а уголос: – Кессі, я дуже сподіваюся, що це не тебе я щойно бачив! І не твоїх телепнів друзів!

І так як він буркотів, то, звичайно ж, гостя не вловила усю фразу цілком, а розчула лише одне слово, яке вона до того ж чула протягом кількох останніх хвилин вже не перший раз.

– Як ти назвав мене? Ке-еессі?! – одразу ж обурено заверещала гостя. – До твого відома, мене звуть не Кессі, а В’єра чи Женев’єра! Але ніяк не Кессі!

– В’єра, звичайно ж, я знаю, що тебе зовуть В’єра. Що ж до Кессі, то, повір мені, вона ніхто… Тобто вона моя підопічна, але вона мені як кістка у горлі… – спробував пояснити молодик і знову поринув у тривожні роздуми.

Але ж хто йому повірив!

– Підопічна?! Ах, ось як воно тепер називається! Підопічна! – саркастично прокоментувала вона, зарядивши при цьому своєму кривдникові у спину диванною подушкою.

Однак чи то у жінки було погано з прицілом, чи то подушка не побажала становитися співучасницею замаху на життя власного господаря, але снаряд відплати до мети так і не долетів. Не долетіли до мети також і наступні три подушки, що були відправлені услід за першою, бо секунди йшли і йшли, але ніяких других пояснень від зануреного у глибокі й неспокійні роздуми кривдника більше не надходило.

Алекс був би й радий, забути про те що бачив, але спини підлітків, яких він побачив у світі блискавки, були занадто чіткими, щоб бути усього лише химерною грою світла і тіні.

І занадто знайомими, щоб побачена ним картина блукаючих цвинтарем трьох підлітків, з’явилася перед його очима просто так. Особливо знайомою йому здалася худенька фігурка, волосся якої у світлі блискавки спалахнуло золотом.