Глава 1.3

«Кессі?! – подумки скрикнув він. – А чи не пов’язане це тривожне почуття, нібито я про щось забув, з нею? – захвилювався він. – Та ні! Якби щось трапилося з Кессіді, я би це знав напевно, – торкнувшись наколотої на зап’ясті його лівої руки руни кровного зв’язку, скорчив він дуже невдоволену гримасу. – Крім того, якщо б справа була у Кессі, я відчував би роздратування, а не те, що мені чогось не вистачає, – усе також подумки посміхнувся він, спростовуючи своє припущення. – Адже кого-кого, а Кессіді мені більш ніж вистачає! По горло ситий! Отже, сьогодні вечір тільки мій! Маю повне право! В яку б халепу вона знову не потрапила, сьогодні це тільки її проблеми! І жодного разу не мої! От тільки і мої теж… – тяжко зітхнув він і прошепотів уголос: – Тисяча іржавих пекельних котлів, Кессі, якби не ця злива, я міг би…

Проте тут він згадав, що не один і глянув на хоча і мовчазну, але з дуже й дуже красномовним виразом обличчя Женев’єру, яка мало що не полихала від гніву... і усі думки і про його підопічну, і про зливу, і про град, і навіть про те, що він забув про щось дуже й дуже важливе – миттєво вилетіли з його голови.

По звужених очах і їхньому розлюченому блиску, скривджено стиснутим губам і напруженій позі жінки, він зрозумів, що поперхнуться і закашлятися, щоб приховати те, що він тільки-но що при ній промовив ім’я другої жінки – не прокотить.

Сумнівів не було, йому не тільки не вдалося згладити враження від свого на рідкість ідіотського проколу, але тільки-но що він отримав ще одну жовту картку. І тепер йому грозить видалення з поля[1].

– В’єра! Ти не… Я зараз тобі усе поясню… – почав він плутано виправдовуватися, розуміючи, що ще один його невірний рух чи слово і його дискваліфікують назавжди.

Але бог милував, після перших ж його слів, в які він вклав увесь свій розпач і каяття, жінка помітно розслабилася і навіть ласкаво усміхнулася.

Алекс полегшено видихнув, щасливо посміхнувся у відповідь й, остаточно, забувши про усе на світі, рвонув до жінки.

От тільки, мабуть, була не судьба…

Не вспів він ще й другий крок зробити, як за його спиною пролунав гучний і різкий тріск! І в кімнату разом із шумом та струменями чи то дощу, чи то граду увірвався ураганний потік холодного осіннього повітря.

– Адський котел! Щоб тебе! – обернувшись, облаяв він вікно, що посміло не тільки самовільно відчинитися, тобто без його дозволу, так ще й відчинилося настільки невчасно!

От несподіванки господар квартири мало не жбурнув у джерело шуму вогненним шаром.

Проте, на щастя для вікна й для квартири загалом, вчасно зупинився.

– А ви чого?! – це було вже шторам кольору бордо, що на вітру ріяли під стелею, наче переможні прапори.

Після чого, практично в один стрибок він опинився біля вікна, і вже наступної миті безтактна стулка вікна була з силою вдавлена в раму і зачинена. Скло вікна, ображене зайвою різкістю і грубістю, хотіло було обуритися і голосно забрязкати, але зустрівшись поглядом з рішуче налаштованим трощити і бити господарем квартири, змогло лише затремтіти від страху і жалібно дзвякнути.

– Тисяча іржавих котлів, це я, мабуть, просто забув зачинити вікно, – пояснив Алекс своїй гості. І палко й переконано додав: – Я зараз! Ще одна секунда!

І знову обдурив… Щоправда, провина у цьому була не його.

[1] У футболі діє правило, за яким дві жовті картки, показані гравцеві впродовж одного матчу, автоматично дорівнюють червоній картці, тобто після другою жовтої картки гравця видаляють з поля.