Глава 1.2

«Пекельний котел! Звідки це почуття, ніби я забув про щось надзвичайно важливе? – роздратовано розмірковував Алекс.

Незважаючи на свою здатність бачити варіанти майбутнього, він не належав до чутливих чи тривожних людей. Навпаки, здатність передбачати майбутнє робила його дуже впевненою у завтрашньому дні людиною. Він міг би переглянути варіанти майбутнього і зараз. Але по-перше за вікном була злива. А по-друге він був дуже й дуже зайнятий…

«Про що ж я, у кінці-то кінців, забув? Та ще й так невчасно! І чому це настільки сильно мене тривожить?» – досадував Алекс.

І ще б йому було не досадувати!

Адже, щоб нарешті побачити оцю красуню в одній тільки білизні йому довелося пристойно попрацювати. Настільки пристойно, що він навіть у якийсь момент, й справді, повірив у те, що Женев’єра Корнаул не грає у «неприступну фортецю», а істинно нею є.

Більш того, він би і досі у це вірив, якщо б сьогодні вона сама йому не зателефонувала для того, щоб, у буквальному сенсі цього слова, напроситися до нього у гості.

Звичайно ж, після дзвінка він відразу зрозумів, що його просто доводили до кондиції, тим не менш, і облога і те, що фортеця йому сама здалася, викликали в ньому однаково приємні відчуття.

«А може мені усе-ж-таки не однаково? Може мене турбує те, що трофеєм, зрештою, виявився я, а мисливцем – Женев’єра?» – розмірковував він, відпивши ще ковток шампанського і зробивши ще один крок назустріч жінці, що вже почала не просто проявляти помітне нетерпіння, а й відверто дивуватися і навіть непокоїтись.

Крок. Ще один крок. Здається відпустило.

І тільки-но він це подумав, як за його спиною затихлий було дощ, розбурхався з новою силою і з такою шаленістю забарабанив по стеклам вікна, на яку був здатний тільки град. Дуже великий град.

Алекс не втримався й обернувся, щоб подивитися на вікно і підтвердити свій здогад.

Однак, побачити чи був це град, він так і не зміг. Як тільки він обернувся, в темному небі, засліпивши його, немов величезне вогняне дерево, спалахнула надзвичайно яскрава блискавка.

Алекс смикнувся було до вікна, щоб зашторити гардини, але зупинив себе.

«Якщо я й далі продовжу у тому ж дусі, – подумав він, – моя гостя вирішить, що я соромлюся з технічних причин...».

Ця думка, та й сама ймовірність того, що його лібідо може виявитися не на достатній висоті, здалася йому настільки безглуздою, що він не втримався і посміхнувся. Точніше, не посміхнувся, бо не міг дозволити собі такої неповаги до своєї гості, а…

«Твою Гиннунгагап, краще б вже посміхнувся», – з досадою подумав він, після того, як намагаючись стримати смішок, випадково видав звук, дуже схожий на хрюкання дикого кабана.

І при цьому хрюкнув він саме у той самий момент, коли прекрасна Женев’єра, намагаючись розпалити свого не особливо палкого, на її думку, кавалера зазивно облизавши губи, нахилилася уперед й продемонструвала йому свої груди у всій їх красі.

У відповідь на його хрюкання у жінки здивовано округлилися очі. І звичайно ж, що здивувалася вона аж ніяк не у приємному сенсі.

«Я вже як Кессі! Хотів як краще, а вийшло як завжди... – зробивши вигляд, що поперхнувся шампанським, закашлявся Алекс.

На його думку, його підопічна, Кессіді Колдінгс, була небезпечною саме своїми благими намірами. У першу чергу, щоправда, небезпечною вона була для себе, але час від часу і іншим: йому, у тому числі, теж більш, ніж достатньо перепадало.Г