Особливий пацієнт

Інтерн. Сьогодні

Михайло піднімався сходами лікарні і думав про те, що назви психіатричних лікарень завжди звучать парадоксально, хоча лише збігаються з назвами найближчих населених пунктів. «Радісне» - так неофіційно називали це місце.

– Доброго ранку, я інтерн. – Він представився на рецепшені. Губи адміністраторки скривилися у напівусмішці. Вона вже перебачила інтернів за своє життя. Михайло був байдужий до внутрішніх інтриг і чвар – це відзначали його одногрупники ще в універі. Зазвичай він проходив тести оточуючих на комунікацію, був люб'язний і ввічливий, але всі відзначали його відчуженість та закритість. Тому непривітний прийом на вході він проігнорував.

Його шанси на безкоштовну інтернатуру в єдиній в області, після проведених реформ, приватній психіатричній лікарні прирівнювалися до двох відсотків. Платну він би не потягнув. Він вступив до медичного із села. Мама, медсестра, наполягла. Але він скоро зрозумів, що хоче насправді бути «мозкоправом», як у них вдома говорили. Він хотів практикувати як психіатр. Проте в реальності він міг обирати лише з кількох районних лікарень, де багатофункціональні інтерни виконують роль «фігаро». До приватної клініки він подав заявку майже без надії.

В останній рік перед інтернатурою у них на факультеті лікувальної справи проходили профорієнтаційні семінари, на які приїжджали лікарі різних профілів. Був і професор, головний лікар приватної психіатричної клініки, до якої він сьогодні приїхав. В аудиторію набилося півсотні зацікавлених студентів. Два тижні тому Михайло дізнався, що у безкоштовну програму відібрали лише його. Тому він досі не міг прийти до тями і відчував навіть не радість, а здивування. Хоча викладачі відзначали його інтелект і здібності у тих сферах, якими він цікавився, але відмінником не був. І середній бал у нього був швидше достатній, ніж високий.

* * *

Сьогодні був перший ознайомчий день. Його зустрів молодий ординатор. Михайло мав багато питань, які він поки не наважився поставити.

–  До головлікаря не можна? - У погляді чергового лікаря зневаги було на градус менше, ніж у адміністраторки. Він сам колись був інтерном. Але на запитання Михайла відповідь була написана на його обличчі: «А до Бога не хочеш?».

Цілий день він відчував, що за ним спостерігають – медсестри, персонал. З цього дня теж по шматочках складуть уявлення про нього як про професіонала. Намагався бути люб'язним, але в деяких випадках виявляв характер – з прибиральницею, що накричала на нього, старими-пацієнтами, що посміювались над ним, з медсестрами, що фліртували.

Після обіду ординатор, йдучи з планерки, передав йому, щоб зайшов до головного перед кінцем зміни. Він тільки-но дізнався, що головлікар сам брав участь у відборі інтерну за безкоштовною програмою. І Михайло прочитав за сьогодні на обличчі ще однiєї людини, що ненароком порушив чиюсь чітку внутрішню ієрархію.

* * *

Коли Михайло увійшов, головлікар Святослав Валерійович, розмовляючи по телефону, вказав йому на крісло. Одна його рука спокійно лежала на підлокітнику. Іншою він тримав ручку, яку методично крутив у пальцях.

– Як вам перший день?

Михайло кивнув головою. Йому чомусь здавило горло. Невже паніка... як тоді?

Лікар налив у склянку води і простягнув йому.

–  Дякую. – Михайло видихнув. – День був продуктивним.

–  Вас добре прийняли у колективі?

– Так, все добре.

Він замовк. Ручка в руці лікаря крутилася як карусель.

–  Юначе, я гадаю, ви ставите питання, чому з кількох десятків більш-менш успішних у навчанні студентів у цю програму обрали вас.

– Я вдячний. – Розмова йому не подобалася.

– Ви здiбний, але не блискучий. – Коли головний нахилився до нього через стіл, він відчув, як спітніли долоні. – В анкеті ви написали, що ваше хобі   – читати по обличчях. Знаєте, у нас із вами це спільне. Можна сказати, професія зобов'язує бути добрим фізіогномістом, – він підморгнув.

– Святославе Валерійовичу, ви взяли мене з-за обличчя? - Випалив Михайло, відразу пошкодувавши про це.

– В якомусь сенсі так, - серйозно відповів лікар.

– Зрозуміло. – Йому було нічого не зрозуміло.

– Мені потрібна людина, від початку віддана своїй професії. Але водночас людина, яка розуміє, що не все визначається правилами.

– І… це все ви прочитали на моєму обличчі? – Йому важко було приховати скепсис.

– Частково, - засміявся лікар. – Я читав вашу справу.

Михайло стиснувся. Він думав, що особисті справи в наш час не особливо цікавить роботодавців, у яких у пріоритеті «тут і тепер», а не старі, вкриті пилом історії з університетських архівів…

Інтерн. Три роки тому

Він не міг спати третю ніч. Він був готовий на що завгодно, аби не йти в анатомічку. Вони вже ходили туди на першому та другому курсі, як глядачі, бачили висушених «кадаврів». Але цього разу аутопсію мали робити самі студенти.