2

Фіона отримала нову уніформу: небесно-блакитну, з блискучими металевими ґудзиками і чорними нашивками. Спідниця була на нігтик нижче колін, тонка біла блузка з крохмальним коміром постійно намагалася вилізти з-за пояса, широкий шкіряний ремінь кріпився до мундира і виконував чисто декоративну роль, а лаковані туфлі з на диво гострими, хай і невисокими, підборами сліпуче сяяли й наче натякали, що в заповіднику їм не місце.

– Гей, ти! Схожа на дівчину з кіно для самотніх чоловіків, – голосно прокоментував сержант Вейлон, коли капітан викликав їх із Фіоною для фінального інструктажу та напутнього слова.

Добре цьому довбню безмозкому… Його теж облагородили новесенькою уніформою. Від повсякденної вона відрізнялася тим, що була чистою і цілою, але практика показувала: це ненадовго.

Сержант потрапляв у сутички майже щодня, завжди виходив переможцем і не перший рік очолював рейтинг найефективніших поліцейських. Два казенні комплекти форми на рік Вейлон перетворював на мотлох за лічені місяці, тому частіше ходив у цивільному.

Капітан закривав на це очі, адже головне – лад у містечку, а здоровенний забіяка-сержант із завданнями справлявся чудово. Призначення в заповідник Вейлон заслужив роботою і просто шаленів від того, що Фіону нав'язали йому в напарниці виключно за красиві очі.

– Сержанте, запам'ятай: якщо в присутності шаєрона ти ляпнеш хоч один зі своїх фірмових жартів про баб, вилетиш із тріском, і навіть я нічим не зможу допомогти, – лагідно повідомив капітан. – А ти… Емм…

– Май. Фіона Май.

– Та пам'ятаю я, як тебе звуть, – скривився він. – Тобі підвищення вчора намалювали, зараз гляну яке… – Папери на широкому столі з темного дерева почали рухатися, здійнявся легкий пил і затанцював у променях ранкового сонця, що лилося з вікна. – Де ж воно?.. Хм… О, є. Стривай. – Задзвонив старий, подряпаний від частого використання телефон, і капітан зняв слухавку. – Так… Так. Так! – заговорив, притискаючи її до вуха плечем і розкриваючи незапечатаний конверт. – Оце поворот… Так, сержанти Вейлон і Май мали прибути на вокзал заздалегідь. Так… Так… Ні, сержант Вейлон – не жінка. Так, це погано… Ні, інших жінок за п'ять хвилин я не знайду. Так, сержант Вейлон точно підходить для цього завдання. Так… Так… Двадцять чотири роки, брюнетка, зріст нижче середнього, очі карі, вага... Ах, не має значення… Сержант Вейлон? Брюнет. Зрозуміло, це погано. Високий. І це також погано? Так, у якомусь сенсі гарний… Мабуть. – Капітан прикрив слухавку рукою і глянув на Фіону. – Сержантко Май, сержант Вейлон… Е… Презентабельний?

Вона скоса зиркнула на напарника і здригнулася: той мало не лопався від злості.

– Сержант Вейлон вселяє довіру, – відповіла ухильно. – Він виглядає сильним та надійним. Якщо під час охорони шаєрона Ендера сержант потрапить в об'єктив журналістів, це не зашкодить репутації нашого відділу.

Капітан зняв долоню зі слухавки і пригладив пишні руді вуса – настільки ж яскраві, як і його кудлата шевелюра, що давно вимагала уваги перукаря.

– Сержант Вейлон – гідний представник нашого міста, – пробасив, як по писаному. – У ньому дивним чином поєднуються розум, сила, витривалість та приємна екзотична порода. Ми вибрали сержанта Вейлона, бо він завжди фінішує першим.

«Що за?..» – здивувалася Фіона. Потім помітила на столі газету, розгорнуту на останній сторінці, наполовину зайнятій рекламою нового іподрому.

Капітан повторював «так» ще кілька хвилин, а коли поклав слухавку, то нервовим жестом скуйовдив волосся.

– Сержанти, у мене дві новини, – сказав із важким зітханням.

– Обидві погані? – фамільярно підморгнув Вейлон, що доводився капітанові племінником і зневажав субординацію.

– Катастрофічні. Шаєрон приїхав із дівчиною.

– А друга? – не зрозумів Вейлон.

– Приїхав! – гаркнув капітан. – Вони, бачте, мандрують інкогніто. Прибули на п'ять годин раніше, ніж повідомлялось, і до глибини душі обурені тим, що їх не зустріли гідно. Зараз губернатор особисто улещує цих двох у своєму заміському маєтку. Він клянеться, що дратівливіших людей ще не зустрічав. Сержантко Май!

Фіона виструнчилась.

– Так, капітане?

– Шаєрон Ендер під твоєю відповідальністю.

– Але чому?

– Тому що тебе підвищили лише заради цієї справи. Якщо з голови шаєрона впаде хоч волосинка…

– Приклею назад, – тихо пробурчала Фіона.

– Що?!

– Так, капітане!

– Отож-бо. Сержанте Вейлон!

– Ну?

– Якщо ти мене зганьбиш, то залишишся без службового автомобіля.

Капітан ще хвилину побарабанив пальцями по столу, не помічаючи, як скидає на підлогу невеликі аркушики з якимись нотатками, і уривчасто кинув:

– Вільні! Доповідати по рації кожні три години. Спецзагін напоготові, якщо треба – викликайте негайно. Успіхів, хлопці, – додав м'якше. – У сенсі, сержанти. Без неї вам не обійтися, бо шаєрону хочеться осідлати пустельного дракона.