Загублене кошеня

10 РОЗДІЛ
ЗАГУБЛЕНЕ КОШЕНЯ
ЛЬОША
Я зміг витягнути Вову погуляти лише через тиждень після Івана Купала.
Він спочатку відмовлявся, опирався, але моя завзятість і природний магнетизм допомогли.
40
Через кілька хвилин, наповнених незручністю, ми почали потроху більше говорити, а потім і зовсім почали жартувати й сміятися, як божевільні.
Але це прекрасне відчуття затьмарювало одне — розуміння, що я не зможу бути з ним.
— Гей! Льош, усе нормально? — запитав Вовка, штовхнувши мене плечем.
— Так, вибач... Ай, ти чого штовхаєшся?
— Ти якийсь задумливий. Якщо хочеш, розкажи, що тебе турбує.
— Та так... — я махнув рукою. — Дрібниці. А тепер захищайся! — я теж штовхнув його.
Так ми й продовжили шлях, штовхаючись і сміючись, поки я не штовхнув Вову занадто сильно, і ми з ним не впали на траву. Збожеволіти, я впав прямо на Вову, о Боже, як же ніяково!
Я подивився йому в очі — карі, проникливі очі, які я бачу ночами перед сном. Мої руки спиралися на землю, замикаючи голову хлопця в кільце, я всім тілом навалився на нього, наші губи були так близько...
Краєм ока я помітив, що він... Тягнеться до моїх губ?! О ні, це не може бути реальністю, просто не може!
Я різко підвівся і залишився сидіти на його колінах, поклавши руки йому на груди.
І раптом почув жалібне нявкання.
— Це ти, чи що, Вовка?
— Ні. Це звідкись із дерева.
І знову нявкання.
Я неохоче почав злазити з такого зручного тіла Вови й попрямував на звук.
І справді, на найближчому дереві сиділо, вчепившись у гілку, маленьке кошеня — усе скуйовджене, темне й із карими очима.
Я, не роздумуючи, поліз на дерево під приголомшені й незадоволені крики Вови.
Добравшись до кошеняти, я поліз до нього, відчуваючи, що ще трохи, і гілка обламається.
В останній момент я встиг схопити кошеня, і ми з ним полетіли вниз.
Я вже уявляв собі падіння, як я зламаю собі ногу і Вова буде до мене приходити й годувати мене, але... Я відчув тільки руки Вови на своїй талії і м'яке приземлення на землю. Скільки ж сили в цьому хлопцеві?
І тут я згадав про кошеня.
41
Він учепився кігтями в мою футболку і задоволено мурчав.
Я одразу розчулився йому і показав Вові.
— Подивися, Володь, він на тебе схожий!
— Чим? — здивувався хлопець.
— Усім! Шерсть як твоя шевелюра, один колір очей і подивися, які вони в нього розумні! Прямо як твої.
Ми рушили до магазину, щоб купити йому якийсь
корм або молока хоча б.
Посадивши його собі на коліна, я налив йому молока в куплену заздалегідь миску і підштовхнув його до неї.
Через пару хвилин ми з Вовою почули, як він почав пити.
— Боже, як це мило, Вово, ну ти тільки подивися на нього!
Ми мовчки сиділи й дивилися, як він п'є молоко, поки...
— Слухай, Льош... — почав Вова після тривалого мовчання. — Щодо нашої розмови на Івана Купала.
— Я все зрозумів. Закрили тему.
— Що ти зрозумів?
— Що в мене немає шансів, — відповів тихо, але виразно, тримаючи кошеня на руках. — Тобі хоч та дівка подобається?
— Яка?
— Та, яка вкрала тебе в мене! — я відвернувся, серце шалено калатало.
— Настя?
— Насрати мені на її ім'я, просто скажи: ти щасливий із нею?
— Так... Точніше, я думав так, переконував себе... До зустрічі з тобою. З тобою я зрозумів, що можу бути собою, можу не боятися, можу бути... Вільним.
— Але тобі заважає твоя гомофобна сім'я.
— Ні... Ти так нічого й не зрозумів? Дурню, — Вова похитав головою. — Я кинув Настю.
Моє серце на мить завмерло, а потім почало радісно стрибати в грудях від цієї щасливої новини.
— Ти... Не жартуєш?
— Ні, — він подивився на годинник. — Ой, Льош, вибач, мені
додому час. Розберешся з кошеням сам?
Я ошелешено кивнув, і він пішов, а я дивився йому вслід.
Увечері я прийшов додому, ніжно обіймаючи кошеня, нагодував його, помив і під незадоволені крики мами заснув із ним в обіймах, уявляючи, що це Вова.
— Хоч якось зможу з ним бути, — прошепотів і провалився в сон.