Івана Купала

ЛІЗА
— От чорт! — вигукнула я, коли черговий вінок розвалився. — Ти бачив, він майже вийшов! — вказала на Дімку, який прийшов запитати у мене, як я вчора день провела.
— Я нічого не бачив, — у цей момент він сховався за вішаком, бо в нього полетів кошик, у якому були квіти. — Що ти робиш?
— А що, не видно? Вінок плести вчуся. І нічого не виходить.
— Радій, що в тебе є такий великий я, який знає того, хто вміє їх плести, — він показав фенечку на руці, що складалася з квітів. — Це Юля зробила. Ходімо до неї в гості.
Прийшовши до її будинку, Дімка почав кричати її ім'я, але, не дочекавшись жодної реакції, дістав телефон і почав набирати номер — швидше за все, Юлін.
— Де ти вже взяв її номер?
— Попросив. Я, на відміну від вас, сміливий і можу попросити в дівчини номер.
— «Вас» — це хто?
— Вас усіх, у принципі, ви такі сором'язливі, та ще й боїтеся власних тіней іноді.
— Це не пра...
— Так, привіт, Юлю. А ти де?
Він дочекався її відповіді й, сказавши: «Добре, зараз прийдемо», кинув слухавку. — Йдемо до Ані додому, Юля там. Виявляється, не тільки ти не вмієш плести вінки.
Прийшовши до Ані додому, ми застали її з Юлею за розмовою.
— О, привіт усім. А де Льоша? І Вова?
— Вони сидять у його кімнаті, — ніби незадоволено промовила Аня. — Поняття не маю, що вони там можуть робити.
— Як що? — втрутився Дімка. — Цілуватися.
— Ооо, ні, ти не знаєш мого брата, — Аня відкинула вбік вінок, що розвалився. — він ніколи не зможе вступити у стосунки з хлопцем.
— Гаразд, хлопці, ми прийшли сюди вчитися плести вінки, — нагадала про себе Юля, біля якої вже була стопка вінків.
— Ха! Я виграв! Знімай щось.
Ми з Вовою грали в карти на роздягання або запитання.
Він із незадоволеним обличчям зняв шкарпетки — останнє, що на ньому залишилося,
34
крім трусів.
— Ще партію? Щоб я тебе остаточно роздягнув?
— Ну, давай, — він зітхнув.
І знову я виграв.
— Я вибираю запитання.
Я одразу здувся.
— Нууу, якби я був дівчиною, ти б зустрічався зі мною?
— Що за питання?
— Просто відповідай. Мені ж цікаво.
— Серйозно? Я не хочу на це відповідати.
— Так, я серйозно. І, схоже, я не дочекаюся відповіді.
Відчуваючи страшенне зніяковіння та образу, я сів на підвіконня і втік. Просто боягузливо втік.
Ми з Анею сіли навпроти Юлі, а Дімка, сівши поруч, почав спостерігати за процесом.
Минуло кілька годин, як у нас нічого не виходило, і Юля, зітхнувши, сказала: може, якщо ви робитимете вінки одна одній, то процес піде швидше?
Сівши одне перед одною, ми побіжно перезирнулися і почали роботу.
Я боялася зіпсувати, не хотіла, щоб вінок Ані розвалився, і старанно почала робити.
Згодом, я почала помічати, що щось виходить і він не розвалюється, і почала працювати з ще більшим ентузіазмом.
Закінчуючи, я помітила, що замість звичайного вінка у мене вийшла ціла корона. У звичайного вінка були зубці з трави, ніби на короні. Я в шоці дивилася на свою роботу, а потім, отямившись, взяла його і, ставши на одне коліно перед Анею, сказала:
— Корона ваша, моя принцесо.
Усі засміялися, і Аня намагалася теж, але я бачила, що їй не до сміху. Я помітила, як її щоки залив рум'янець, як вона в шоці бере в руки вінок, одягає його на голову і передає мені зроблений нею. Він виглядав як звичайний вінок, але як же він піднісся в моїх очах, адже це зробила Аня. Своїми руками... Для мене.
Подивившись на час, Юля схаменулася:
— Ой, нам же ще одягнутися треба й підготуватися. — Вона почала збиратися. — Побачимося ввечері!
Я теж почала збиратися. Я почула, як грюкнули якісь двері, і, обернувшись, помітила, що Ані немає. Навіть не попрощалася. — Я
35
вийшла з дому і попрямувала до виходу.
Я зустріла Дімку в білій довгій вишиванці до щиколоток і з вінком на голові.
— Ну що, як я тобі? — я покрутилася перед ним, пустотливо сміючись. — Настрій свята передається?
— Звісно. Ну що, ходімо на ставок?
Підхопивши його під руку, я потягнула його в бік ставка.
Коли ми туди прийшли, там уже щосили всі співали пісні, танцювали навколо величезного багаття, через яке треба буде стрибати, ходили біля води й веселилися.
Звідусіль лунав сміх, пісні, крики, навколо бігали діти у вишиванках, або в сукнях, хлопці ходили в сорочках і штанях.
Ми з Дімкою підійшли до наших. Вова з Льошею сиділи на поваленому колоді. У Вови була в руках гітара.
— Ого, ти вмієш грати? — щиро здивувалася цьому.
— Так, він у нас музикант, — грайливим голосом сказала Аня, підходячи до нас. — Боже, яка вода прикольна. О, привіт, Лізо.
Я не могла не оцінити її красу — каштанове
волосся струменіло по плечах, очі світилися від радості,
у них блищав вогонь багаття, сукня вишита дуже красивим орнаментом, ноги босі.
Заграла старовинна музика, і Аня, вибухнувши веселим сміхом, схопивши нас із Юлею за руки, потягла до багаття.
Це така традиція свята — водити хороводи й танцювати навколо багаття. Настрій піднімався, я хвилювалася, боялася, що спіткнуся, але відчуваючи поруч присутність Ані, я заспокоювалася.
А свято тим часом тривало...
Я сидів поруч із Вовою. Юля з Дімою пішли шукати цвіт папороті, а хлопець щось бринькав на гітарі.
— Ну щооо? Може, поговоримо про те, що сьогодні було в тебе в кімнаті?
Струна зфальшивила.
— Не розумію, про що ти.
— Все ти розумієш, — я подивився йому в очі. — Як ти ставився б до мене, якби я був дівчиною?
— А як я маю ставитися? — Вова різко похмурнів і відклав
36
гітару. — Ніяк не ставився б. Ти до чого взагалі це питаєш?
Моє серце шубовснуло в п'яти.
Я засмутився і, буркнувши «зрозуміло», встав і пішов шукати Дімку.
«Боже, яка вона гарна... Ці карі очі в прикольних окулярах, ця її посмішка, її прекрасний розум... Вона прекрасна».
Так думав Дімка, йдучи поруч із Юлею, яка боялася кожного шереху й тулилася ближче до нього при кожному з них.
— Дімко, подивися! — дівчина вказала на червоне світло попереду. — Це він. Це цвіт папороті!
Вона побігла до квітки щодуху, щоб встигнути її розгледіти.
Я ледве встигав за нею.
Коли ми прибігли, квітка досі цвіла, але вже не так яскраво, як хвилину тому.
Ми стояли перед папороттю ще деякий час, поки не почули шурхіт. Хтось наближався. І дуже близько.
Юля пригорнулася до мене, притулившись так близько, що ближче нікуди. Обійнявши її й закривши собою, я почав вдивлятися в темряву, відчуваючи биття її серця — ніби в колібрі. Так швидко.
Раптово з кущів з'явився силует — якийсь хлопець, що закричав, побачивши нас.
— Ай, Дімко, це ти! Тьху, блін, я не хочу по лісу ходити, давайте, голуб'ята, годі тут воркувати, йдіть до багаття, там зараз через нього стрибати будуть.
Коли танець закінчився, люди розступилися й почали шикуватися в пари. Зараз будуть стрибати через багаття...
— Стрибнеш зі мною? — запитала Аня.
Я задивилася на її горіхові очі, в яких відбивався вогонь із багаття, і, схопивши її під руку, потягла до черги, що вишикувалася перед багаттям.
— Страшно... — промовила я, міцно стиснувши руку Ані.
— Мені теж. Але з тобою нічого боятися, — з цими словами вона рішуче потягла мене до багаття, і ми стрибнули.
У цей момент світ зупинився. Був лише вогонь і наші два палаючі серця.
Вогонь лизав своїми теплими язиками нам ноги, я відчувала жар,
37
відчувала руку Ані, і бачила, як вона щаслива в цей момент.
Цей стрибок був лише миттю, але якою ж довгою.
З лісу вийшли Юля, Діма та Льошка. Вова сидів один на колоді й щось грав на гітарі.
Юля з Дімкою побігли до багаття і стрибнули через нього.
А Льоша, похмуро подивившись на них і на нас із Анею, що трималися за руки, попрямував до води.
— Щось у Льоші з настроєм не те, — помітила я.
— Це точно. О, іди до води, я сходжу до брата, запитаю, що з його настроєм. Зараз вінки пускатимуть.
Аня відійшла, а я попрямувала до води.
Усі почали запускати вінки. У багатьох дівчат вінки попливли до хлопців, що стояли на іншому боці, у когось тонув.
Я придивилася до вінка Юлі — він плив у бік зніяковілого і здивованого Дімки.
А ось мій вінок щось зовсім поганий — він хитався з боку в бік і врешті-решт почав тонути. Моє серце пішло в п'яти. Невже в мене не буде долі? Невже я не пізнаю кохання?
Але раптово вода там, де потонув вінок, пішла брижами, і вінок сплив. А разом із вінком і темно-каштанова шевелюра. Аня підійшла до мене, з її мокрої вишиванки капала вода, вона облягала її тіло, і слава богу, що Аня була в топі... Тому що мої очі були б не готові до такого видовища...
— Це, здається, твоє, — вона передала мені в руки вінок. — Сама пануй над своєю долею. Верши її так, як вважаєш за потрібне, і не слухай інших.
Після цього ми всі пішли до Вови, щоб співати пісні.
Він був у похмурому настрої, але все одно зміг почати грати.
Ми почали підспівувати:
Ой на Івана, та й на Купала,
Ой на Івана, та й на Купала.
УУУУУУуууу!
Ой на Івана, та й на Купала,
Ой на Івана, та й на Купала.
Красна дівка зілля шукала,
Ой на Івана, та й на Купала.
38
Ой на Івана, та й на Купала,
Ой на Івана, та й на Купала.
Ой на Івана, та й на Купала,
Ой на Івана, та й на Купала.
Зілля шукала, віночки плела,
Ой на Івана, та й на Купала.
На синє хвилі та й їх пускала,
Ой на Івана, та й на Купала.
Люди навколо почали нам підспівувати, і вийшов цілий хор із голосів.
Льоша в кінці пісні поклав голову Вові на плече, ніби втомившись. На загальний подив, Вова його не відштовхнув.
Ще довго ми танцювали, стрибали, співали й веселилися, але незабаром люди почали розходитися.
Юля заснула на плечі у Діми, і він поніс її додому на руках. Вова з Льошею теж кудись зникли. Ми залишилися наодинці з Анею.
— Давай скупаємося? — порушила мовчання дівчина.
— Але... Після того, що сталося нещодавно... — я зам'ялася.
— Я буду поруч. Зі мною ти можеш нічого не боятися.
Я відчула її руку на своїй щоці та її теплий погляд. Вона має рацію. З нею мені нічого боятися.
Ми почали знімати свої сукні.
Я бачила лише темний худий силует спини, який повільно наближався до води й закликав мене до Себе. Із завмиранням серця я почала заходити у воду.
— Холодно... — До мене підпірнула Аня і, схопивши мене в обійми, запитала:
— Так тепліше? — вона пустотливо розсміялася, а потім серйозно подивилася на мене. — Знаєш, Лізо...
— Так?
— Мені здається, ніби...
— Гей, дівчат, ви чого там застрягли?! — Це до озера підбіг Льошка. Ну, ви що, знущаєтеся??? Вона хотіла мені щось сказати. Момент зіпсований. — Ідіть додому, вже пізно.
— Я тобі кістки переламаю, рудий конопатий, — процідила Аня пошепки, а потім почала виходити з води.
Я не втримавшись кинула на неї погляд. І помітила багато того, чого не повинна була.
Одразу зніяковівши, я почала теж вилазити з води й рушила до
39
Льоші, щоб дати йому стусана.
Тієї ночі я ще довго не могла заснути, адже згадувала Аню, тепло її рук, її прекрасне тіло... Агрх! Чому ж усе так складно?...