Ставок де все почалося

​«От чорт, чорт, чорт! — думала Ліза, йдучи поруч із Дімкою. — Я побачу Аню в купальнику!» — Ліза від збентеження хотіла закрити щоки руками, але стрималася. — «Я згораю тільки від її погляду, а що зі мною станеться при... Цьому?! Взагалі, чому мене це хвилює? Вона дівчина, я дівчина, збентеження не повинно бути... Але чорт, воно присутнє! Може... Це через те, що ми ще не звикли одне до одного? Гаразд, Лізо, просто заспо...»

​— Лізо? Ти тут? Я з ким розмовляю? — почула голос Дімки й здригнулася — скільки він зі мною говорить?

​— А, ой, вибач, що?

​— Зрозуміло все з тобою, — з досадою сказав друг, — задумалася про щось.

​— То що ти мені казав?

​— Та так... Неважливо.

​Далі ми йшли мовчки аж до самого ставка.

​Аня про щось говорила з Юлею, Льошка почав чимось виносити мізки Дімці, а я йшла одна в кінці й думала про те, чи знайшла мати собі нового хлопця, чи ні.

​Мій погляд повернувся до Ані — її прекрасне каштанове волосся, плавні вигини, довгі, такі гарні ноги... Чорт, про що я тільки думаю! Ми ледь знайомі!

​— Хлопці, а ось і ставок! — першим крикнув Льошка і побіг до води, на ходу знімаючи кофту і стрибаючи з кладки.

​Юля, як людина, яка не дуже любить воду, пішла й сіла під деревом, діставши книгу. Дімка залишився з нею, намагаючись умовити хоч трохи скупатися, але вона була непохитна.

​Ми з Анею стали одна перед одною, не наважуючись роздягатися.

​Набравшись сміливості, я почала знімати футболку та шорти, залишившись тільки в купальнику. Хвилину Аня стояла й ніби розглядала мене, а потім, оговтавшись, потягнулася до своєї мішкуватої футболки, і я втратила дар мови від її краси, коли вона залишилася тільки в купальнику — гладка шкіра, плоский живіт — совість не дозволяла дивитися на інше... Але коли цікавість взяла гору, я повернулася до неї й зустрілася з її горіховими очима — вона що, розглядала мене? На подив, вона не відвела погляд.

​Вона промовила:

​— Знаєш, Лізо... Давай колись разом погуляємо?

​— Але... Хіба ми не гуляємо разом?

​— Ні, я в сенсі, щоб тільки ми вдвох... Типу пізнати одна одну

​16

​краще і все таке... Якщо не захочеш, я зрозумію, — вона відвела погляд, а я не знала, що й сказати їй у відповідь — серце кричало: да-да-да-да, погоджуйся, дуронько, а мозок твердив: не роби поспішних рішень. І коли я вже збиралася відповісти, нам крикнули Дімка з Льошкою:

​— Хлопці, йдіть сюди! — Коли ми з Анею підійшли, Льошка сказав:

​— Лізко, ти ж у нас не слабачка? Тоді стрибни бомбочкою у воду з кладки й пірни у воду на хвилину.

​— Це виклик?

​— Можна вважати й так.

​Насправді я страшенно боюся води — ось прямо піпець як боюся... Але, може, це допоможе мені виглядати крутішою в очах Ані... То чому я про це взагалі думаю?

​Ставши на краю, я глибоко вдихнула і, розігнавшись, стрибнула у воду — спочатку все було добре — але потім почалися проблеми — я відчула, що починаю тонути — крикнути я не встигла — точніше, спробувала, але вода поглинула мій крик, і я почала задихатися — легені почали горіти вогнем, ніс заклало, я продовжую кричати й борсатися, але нічого не допомагає, і я відчуваю, що мене затягує темрява — така солодка, така приємна — і, вибившись із сил, я віддалася цій темряві...

​Аня тривожно дивилася у воду, чекаючи, коли на поверхні з’явиться голова Лізи, але вона все не з’являлася.

​— Похвалитися, чи що, вирішила?

​Дімка так само, як і я, дивився у воду із занепокоєнням.

​— Вона ж там потонути може! Вона взагалі плавати вміє?

​Хлопці знизали плечима.

​— Вона розумна, і якби не вміла, то, напевно, не робила б такого.

​Терпіння Ані урвалося, і вона пірнула під воду, шукаючи очима подругу — побачила вона її далеко від поверхні, із заплющеними очима, від неї йшли бульбашки повітря — моє серце на мить завмерло, я страшенно перелякалася за неї, й адреналін додав мені сил. Допливши до Лізи, я підхопила її й почала витягувати на сушу — усе це зайняло приблизно дві хвилини.

​Витягнувши дівчину на сушу, я поклала її на спину, поки поруч почали збиратися друзі.

​— Я викликаю швидку, — сказали одночасно Дімка та Юля. Льошка дивився на неї відсторонено, ніби був у своїх думках далеко звідси.

​17

​Думки плуталися, я була в паніці, я дивилася на бездиханне тіло Лізи й думала про одне — я не маю права її втратити! Не маю — вона стала мені близька за ці пару днів — яким дивним чином, я не знаю, але я відчуваю, що вона — та людина, з якою я буду спілкуватися все життя — і, не роздумуючи, я почала робити їй штучне дихання — затиснувши Лізі ніс, я, не роздумуючи, наблизилася до її губ і, відкривши їй рот, почала видихати повітря їй у легені двічі, після чого почала робити компресію грудної клітки, повторюючи цей процес знову і знову протягом довгих п’яти хвилин, поки Ліза не сіпнулася й не почала випльовувати воду, голосно кашляючи. Я не вірила своїм очам — я зробила це! Я її врятувала. — Коли вона відкашлялася, я кинулася її обіймати, стиснувши її так, що вона захрипіла.

​Тільки зараз я зрозуміла, що доторкнулася до її губ — вони були такі м’які на дотик, від Лізи виходив тонкий вишневий аромат, змішаний із запахом річки та чогось ще — невловимого, але такого рідного запаху. Не думала, що мій перший поцілунок буде таким. Коли приїхала швидка й почала її оглядати, я сиділа, кутаючись у рушник, і по-дурному посміхалася.

​Отямившись, перше, що я побачила, була Аня, і я в першу мить подумала, що я потрапила в рай і мені з’явилася вона — адже такі хороші дівчата, як вона, зобов’язані потрапляти туди й бути янголами.

​Незважаючи на те, що я пояснювала лікарям, що зі мною все гаразд, вони провели зі мною повний огляд і тільки тоді поїхали. Я сіла поруч з Анею і досі хрипким голосом сказала:

​— Ти врятувала мені життя... Дякую тобі велике за це... І знаєш... Щодо прогулянки вдвох... Я не проти... — я подивилася на неї й одразу відвела погляд, ніяковіючи від такої уваги пильних зелених очей...