Пошуки відповідей

​АНЯ

​Аня прибігла додому, розуміючи, що зараз почнеться допит: де була, що робила, як гуляла.

​Запах стояв як завжди — остогидле м’ясо з рисом, причому погано просмажене, ненависний фальшивий сміх мачухи з дурних жартиків тата і погляд брата, що дивиться просто в душу.

​— Давайте помолимося Богу за цю вечерю. — А, до речі, забула сказати: мій батько пастор у місцевій церкві, що робить моє життя ще більш нестерпним — я не вірю в Бога, але доводиться прикидатися, що я віруюча.

​Після нудної вечері, проведеної в тиші, що супроводжувалася лише стукотом виделок об тарілки, я пішла до своєї кімнати — єдиного місця в цьому домі, де я можу бути собою.

​Впавши на ліжко, я зітхнула і, заплющивши очі, задумалася: якого біса я згадала саме про Іриса? Ну чому я не вигадала якусь нісенітницю, яка всіх би відволікла? — я обійняла подушку й відчула, як сльози покотилися по моїх щоках.

​Чому Ірис загубився?

​Я важко зітхнула і заштовхнула сльози всередину себе — зараз не час про це думати.

​Але мій погляд вирішив інакше — він упав на фотографію, що стояла на моєму столі: це був мій 3-й день народження, тато тримає мене на руках, мама стоїть поруч, усміхаючись і ніжно мене обіймаючи разом із татом. — Найкращі дні мого життя.

​

​Потім — дзвінок батькові, він сумний, ходить тижнями, місяцями, роками, я не розумію, що відбувається, хочу, щоб мама повернулася, але вона не повертається.

​Коли мені було шість, батько сказав:

​— Анечко... — він дивився на мене із занепокоєнням, — ти ж знаєш, що мама вже не повернеться до нас?

​Я закрила вуха руками й похитала головою — ні, вона повернеться, вона не могла кинути мене!

​— Її більше немає з нами, Аню. Але я знайшов тобі нову маму...

​Після цього я не чула батька — просто втекла в кімнату й сховалася в шафі, у такій затишній темряві — сльози застилали очі, я не вірила, що таке може бути — не буває нової мами! Мені потрібна моя... — сльози лилися струмками, мене нудило, трусило, відчувала, що мені погано, а коли мене знайшов тато, я виривалася з його рук, бо не хотіла собі нову маму, але в підсумку вибилася з сил і дозволила батькові вкласти мене спати.

​Я не пам’ятала нічого, що зі мною відбувалося до приїзду сюди — пам’ятала лише, що мачуха була рудою, миловидною, а всередині неї сидів монстр — напевно, тому її син і віднині мій брат виглядає таким зашуганим і так тулився до її спідниці. Бідний хлопчик.

​Від роздумів про минуле мене вивів стукіт у двері.

​— Закрито!

​Попри сказані мною слова, двері відчинилися, і в кімнату увійшов брат.

​— Що це сьогодні було? Хто цей рудий вискочка?

​— Мій друг. У мене вони хоча б є. Далі сиди в мами під спідницею, так і будеш без них.

​— Ти не розумієш! Ти не повинна розмовляти з такими телепнями, як ці... Люди.

​— Вова, я сама вирішу, що мені робити й з ким спілкуватися, — а зараз забирайся!

​Вигнавши брата з кімнати, я знову впала на ліжко й зітхнула.

​— Не спілкуйся з тими, не спілкуйся з цими... Спілкуйся хоч із кимось! Вічно їм усе не так.

​Раптом думки повели її в бік дівчат, із якими вона сьогодні познайомилася, точніше, ще вчора — Ліза. Ну що сказати, мила дівчина. Цікаво, через кого вона так ніяковіла — через Льошку чи Дімку. Але точно не через мене. Рукостискання, звичайно, вийшло веселим. А раптом вона реально з Дімкою зустрічається... То чому я взагалі про це думаю? — Аня відмахнулася від цих думок, але вони раз у раз поверталися до її лазурових очей, білосніжного волосся, м’яких рук...

​— Так, досить! Спати час! — Аня схопила навушники й, увімкнувши першу-ліпшу пісню — КСБ м’юзик «Любов» — як на зло, пісня про кохання! Аня провалилася в сон, де їй марилася Ліза, і вона раз у раз прокидалася й знову засинала з думками про нову подругу.