Пікнік з новою знайомою

ЛІЗА

​Вранці я прокинулася ледве-ледве — нічні роздуми мені не на користь — і пішла одразу на кухню, щоб заварити собі чай. Знайшовши на кухні не тільки чай, а й млинці з варенням, я усміхнулася й подякувала Богові за те, що маю таких бабусю і дідуся.

​Смачно поснідавши та випивши чай, я трохи роздуплилася і згадала, що сьогодні Льоша та Діма мають влаштовувати пікнік, і там буде ця таємнича новенька.

​Треба підготуватися — ні, це зовсім не для того, якщо ця новенька та дівчина з автобуса, щоб її вразити, зовсім ні.

​Відкривши шафу, я почала шукати свій улюблений зелений обтислий топ та короткі шорти майже до колін. Одягнувшись, я взула чорні кросівки й, захопивши кепку, вийшла з дому та попрямувала до сусідського будинку Дімки.

​Двері мені відчинив заспаний Діма.

​— О, привіт, Лізо, чому так рано прийшла?

​— А ти чого це ще спиш? Усю ніч чим займався?

​— Ну, явно не тим, чим ти — думав я, — Діма озирнувся і сказав: — Гаразд, заходь у дім, а я поки що одягнуся й підемо до Льоші.

​Ми з Дімою дружимо з дитинства, тому я завжди бажаний гість у їхньому домі, і зараз мене не обділили увагою:

​— Лізочко, хочеш чаю?

​9

​— Ні, дякую, тьотю Галю. Ми все одно вже йдемо.

​— А тоді добре. Але ти просто зобов'язана прийти до нас і розповісти, як у тебе минув рік.

​Я важко ковтнула і через силу сказала:

​— Добре минув у мене рік, тьотю Галю, не хвилюйтеся.

​Коли Дімка нарешті вийшов, я вчепилася в нього, наче він міг мене врятувати від усіх бід, і вивела на вулицю, важко дихаючи.

​— Лізо, що з тобою? Усе гаразд?

​Я сяк-так заспокоїлася й кивнула.

​— Невже твоя мама не знає, що мій тато... Він... Він... Помер в автокатастрофі... — по моїх щоках одразу потекли сльози, я намагалася їх зупинити, але не виходило, і в цей момент Дімка мене обійняв — просто без слів, пригорнув до себе і почав гладити по волоссю.

​— Про це ніхто не знає, Лізо. Нам ніхто не говорив.

​Невже бабуся зробила вигляд, що нічого не було? Навіть поминки не організувала.

​— Але ж... Його тут поховали, і про це ніхто не знає? Як так...

​— Тихо, все буде добре, Ліз, ми всі поруч із тобою.

​— Дякую, Дім... Гаразд, годі сумувати, ходімо вже до хлопців.

​Вони попрямували до легендарних дерев, де й був збудований їхній будинок на дереві. На підході до дерев на нас вискочив якийсь високий брюнет із серйозними рисами обличчя, він був ніби чимось... Розлючений.

​10

​Буркнувши якісь вибачення за те, що зачепив нас, він швидким кроком попрямував подалі звідси, а за кілька кроків ми побачили компанію — Юля сиділа в тіні й читала, Льоша стояв як укопаний і дивився услід тому хлопцеві й, побачивши Дімку, потягнув його в бік від усіх, але перевівши погляд на таємничу новеньку, я очам своїм не повірила і вже була моя черга застигнути.

​Я не вірила своїм очам.

​— Ццц...це мі...ми... Міраж? — від несподіванки й хвилювання я аж почала заїкатися.

​З Юлею розмовляла і весело сміялася дзвінким сміхом — до речі, дуже гарним сміхом — та сама дівчина з автобуса — сьогодні вона була одягнена в довгу темну кофту, шорти до колін і чорні кросівки.

​Юля, помітивши мене, кинулася мене обіймати.

​— Лізко, я так сумувала! — тепер уже я потягла Юлю вбік від компанії.

​— Хто ця новенька?

​— Ой, зараз я вас познайомлю, — вона потягла мене до неї, але я щосили впиралася й намагалася втекти, — Лізко, ти чого? Вона хороша, не хвилюйся, ви з нею поладнаєте!

​— Звісно, ми подружимося! — Дівчина простягнула мені руку й сліпуче посміхнулася. — Аня, приємно познайомитися. — я довго не подавала їй руку, і в підсумку вона із спантеличеним виразом обличчя взяла мене за руку сама й потиснула — її рука була така тепла, ніжна й приємна на дотик, я хотіла, щоб це рукостискання тривало вічно, але вона відпустила мене

​11

​через пару секунд — рука після цього рукостискання ще горіла, але я змогла видавити із себе:

​— Ліза... Пр... Приємно позн...нн...най...йомитися.

​— Ось і познайомилися, а то вчора в автобусі не встигли! Льоша з Дімою повернулися, Льоша по-дурному посміхався, як мені здається, так само, як і я, потім ми всі сіли на покривало й розклали смаколики — Юля принесла салат і відбивні, Льошка з Дімкою притягли кошик яблук.

​— Знову з подвір’я баби Томи вкрали? — обурилася Юля.

​— Ну а що, вона все одно їх не збирає!

​Я дістала єдине, що могла — голубці — страву, яку чомусь багато хто в компанії не любив, крім мене.

​— Вибачте, хлопці, у мене нічого такого не було...

​— Та це ж моя улюблена страва! — вигукнула Аня і запитала: — Можна взяти?

​Я зніяковіло кивнула, і вона одразу ж схопилася за один і ухом’ячила його за хвилину.

​— Боже, це божественно! А ви, хлопці, чого не берете? Їжте. А, ой, я ж не дістала своє, — вона стукнула себе по лобі й дістала з рюкзака ковбасу, хліб і сир. — Налітайте!

​Усі одразу почали робити собі бутерброди навперебій, особливо запекло за них билися Юля та Діма, а Аня задоволено уплітала голубці, сидячи поруч зі мною — я всім своїм тілом відчувала її присутність і сиділа як на голках, краєм ока задивляючись на неї.

​12

​Боже, як вона мило їсть! Я кипіла від збентеження й відчувала, що відбувається щось дивне — чому в мене при Юлі немає такої реакції?! Чому саме при цій новенькій Ані?

​Я міцно задумалася про це й не чула навколишніх звуків, поки не почула дзвінкий голос Ані:

​— Лізо, ти що, заснула? Аууу.

​— Ой, вибач, задумалася.

​— Хлопці пропонують сходити незабаром на річку — ти з нами?

​— Звісно, — тремтячим голосом відповіла, вже відчуваючи, що я цього дня згорю від сорому, адже побачу Аню... А вона побачить мене...

​Після того, як ми все з’їли, ми вирішили просто полежати й відпочити.

​Я лежала поруч із Льошею, Аня була далеко від мене, і я могла ясно мислити, тому поцікавилася в Льошки: