Приїзд до бабусі

​ЛІЗА

​Я бігла за нею. Я не знала її, але була впевнена, що мені треба бігти. Її темно-каштанове волосся розвівалося, червона сукня була маяком, цей сон мені сниться дуже давно. Навколо нас лише туман, ми ніби біжимо нескінченно...

​Але раптом усе змінюється. Перед нами з’явилося озеро. Дівчина нарешті зупинилася.

​— Настане той час, коли ми зустрінемося і доля зведе нас. Але коли це станеться, лише одному Богу відомо...

​Дівчина знову зірвалася з місця й побігла у темну гладь озера.

​— Зачекай! — я кинулася за нею, що вже зникла під водою.

​Але лише опинившись теж під водою, я зрозуміла, що зробила дурість, побігши за нею. Легені наповнила вода, я почала тонути й усвідомлювала, що це кінець. Я почала втрачати свідомість...

​— Лізо, вставай! — почувся голос матері.

​Я різко розплющила очі й почала важко дихати. Я жива... Я не померла на дні того озера. Хто ця дівчина? Чому вона являється мені у снах?

​— Лізо, вставай давай, — донісся з-за дверей голос мами.

​Вона спробувала прокинутися, але сон досі не відпускав її. Знову пролунав крик.

​— Лізо, вставай швидше! — голос мами був вимогливим.

​

​Ліза нічого не розуміла. Цей дивний сон, що повторюється, смерть батька, від якої вона ще не оговталася, крики мами...

​Так, треба зібратися й заспокоїтися.

​— Та що, мам? — крикнула зі своєї кімнати сонна Ліза.

​— Вставай, кажу, на автобус запізнишся, — сказала вже трохи з агресією мама Лізи.

​— На який автобус, мам?

​— Ти їдеш на все літо до бабусі, і це не обговорюється.

​— Але ж, мам! — сказала обурена Ліза.

​— Не «мамкай», це не обговорюється, тобі ясно? — парирувала мама Лізи.

​— А що в цей час робитимеш ти, поки я буду в бабусі?

​— А то ти не знаєш. Ти доросла дівчинка і розумієш, що мені теж хочеться любові, а не бути все життя вдовою.

​— Як ти можеш так чинити з татом... він же любив тебе, а ти вже нових мужиків додому кличеш...

​— Як ти смієш так говорити про мене, про свою матір!

​— Та ти мені не мати, я тебе ненавиджу!

​Ліза вибігла з кімнати й побігла на балкон.

​Вона не вірила, що таке можливо. Як мама так швидко забула батька... Невже вони не кохали одне одного так сильно, як вона думала?

​— Лізо, ти запізнишся на автобус.

​— Ну і що?! Нехай цей чортів автобус їде!

​— На тебе чекає бабуся. Вона вже знає, що ти до неї приїдеш.

​

​Жар Лізи одразу зменшився. З бабусею її пов’язують лише теплі спогади — друзі дитинства Дімка та Льоша, подруга Юля, їхні пригоди.

​Ліза важко зітхнула і, тихо прошепотівши: «Прости, тату», — вийшла з балкона й почала збирати речі.

​Мати одразу стала задоволена ситуацією, що склалася, і почала готувати сніданок.

​Взявши з собою літні речі — шорти, футболки, панамку та кепку, а також не забула про білу сукню в квіточку з рукавами-ліхтариками та довжиною до колін на День села, а також поклавши собі кілька пар взуття — босоніжки, капці та кросівки, вирішила взяти з собою ще папір і фарби, мало що, натхнення з’явиться — зі смерті тата в неї не з’являлося натхнення. Зітхнувши й закривши валізу, вона попрямувала на кухню снідати. Апетиту особливого не було, тому вона, швидко з’ївши два бутерброди, почала переодягатися.

​Одягнувши улюблену чорну футболку й коричневі шорти до колін із місткими кишенями, вона взяла валізу і пішла взуватися.

​— Що, навіть не попрощаєшся? — крикнула з коридору.

​— Ой, донечко, вибач, — мама прибігла в коридор і, міцно обійнявши дочку, цмокнула її в щоку, передавши квиток.

​— А, точно, тебе ж тільки твої хахалі й цікавлять — яке діло до дочки та померлого м...

​— Лізо! Досить! Твій батько помер! Дай мені бути щасливою і забудь про нього!

​— Та так само легко забути власного батька, який любив тебе більше, ніж мати! — з цими словами вона схопила свої ключі від квартири й вибігла, голосно грюкнувши дверима.

​

​Сльози душили Лізу, горіли в горлі вогнем, але вона не давала їм виходу — у ній просто не було сил плакати.

​Добігши до автостанції, я сіла в автобус.

​Тільки сівши на своє місце біля вікна, вона змогла заспокоїтися. Вона просто відчужено дивилася у вікно, розглядаючи краєвиди, що проносилися повз, і думала, що з нею відбувалося з моменту смерті тата — вона тиждень була в депресії, була не в змозі щось робити, просто лежала й дивилася в стелю. Я не їла й тому стала дуже худою, після чого мати схаменулася і згадала, що в неї є дочка — намагалася змусити мене їсти, говорила, що таке трапляється в житті й люди йдуть, але це не допомагало, і тоді вона викликала мені психолога додому, вічно нарікаючи на те, що через мене лише зайві витрати.

​Психолог була миловидною жінкою в діловому костюмі та записнику в руках.

​— Привіт, Лізо. Мене звати Юлія Михайлівна. Я прийшла, щоб допомогти тобі...

​«Допомогти, звичайно, — Ліза повернулася в реальність — ти просто хотіла отримати гроші за те, що заблокуєш мені спогади, коза, — уїдливо подумала, а потім продовжила згадувати».

​Через день я почала їсти, але сеанси з Юлією Михайлівною тривали — вона промивала мені мізки типовими слівцями — ти ні в чому не винна, твій батько не хотів би, щоб ти так із собою робила. Але я продовжувала звинувачувати себе й досі продовжую, адже я дозволила матері знайти собі нового хахаля.

​Але через ще пару сеансів мій стан покращився, і я змогла піти до школи — щоправда, і там без

​

​психолога не обійшлося. Я щодня ходила до шкільного психолога, знову і знову переживаючи той жахливий момент. Ще й школою розпустили чутку, що я не виходила, тому що мене зґвалтували й я завагітніла. Що за чортове марення???

​Але ось минув місяць, і моє життя почало налагоджуватися — сеанси закінчилися, я сяк-так змирилася зі смертю батька й навіть отримувала непогані оцінки та закінчила навчальний рік на відмінно, і ось не минуло й тижня, як мене відправляють із дому, щоб мама знайшла собі нового нареченого! Неймовірно!