Розділ 20

Каріна

  В суботу, з самого ранку мене не покидало хвилювання. Сама не знаю, чому. Я ж все вирішила, це буде просто прогулянка, нічого серйозного. Навіть не хотіла дуже чепуритися. Тим більше, що погода, як на зло, паскудна. Похмуро, холодно сьогодні. Мабуть, буде дощ.

  Любомир сказав, що приїде десь в обід, домовилися зустрітися біля фонтану планет. Одягнулася максимально просто і комфортно, щоб нічого не заважало на прогулянці. Прямі, блакитні джинси, бордова, приталена кофтинка з короткими рукавами. На верх ще взяла синій жакетик, щоб не змерзнути. Взула туфлі на невисокій танкетці, дуже зручні. Волосся заколола з боків невидимками, трошки підчесала зверху. Легкий макіяж, делікатні, звисаючі сережки. Все. Покрутилась перед дзеркалом, а, що? Не погано.

  Вже хотіла виходити з квартири. Але згори, від моїх суперсусідів долинали щораз голосніші крики. Раптом почула, як відчайдушно плаче дитина, далі знову грізні крики чоловіка, змішані з плачем вигуки жінки. Потім щось гримнуло, впало. Та, що ж це таке? По мені, як мороз пройшов від страху. Він, що б’є їх там? І цю малечу? Ні...

  Не витримала. Вхопила телефон, піднялася на 3 – й поверх. Я тихо підійшла і якусь хвилю спостерігала цю драму, сусіди навіть не побачили мене. Двері злощасної квартири відчинені. Застала плачевну картину. Всередині все порозкидане, поламані меблі. В коридорі, просто на підлозі валяється одяг. Мабуть, жінки й дитини. Чоловік кричить, ставши, як яструб над дружиною, що зіщулилася, виставила руки перед собою, остерігаючись ударів.

̶  Забирайся!!! ***  ̶  вилаявся,  ̶  Іди, куди хочеш!!! І щеня своє забирай!!! Як за 5 хвилин ти ще будеш тут, то пошкодуєш, що народилася! — потім озирнувся, гнівно поглянув на дитину, що тихо ячала, забившись в кутик. Я не відразу її помітила. Гаркнув на дівчинку, знову вилаявся. Те бідне здригнулося. Сидить, тремтить.

̶  Геть!!! — далі горланив явно не тверезий чоловік.

 Що робити? В мене стиснулося серце. Не можу просто піти собі гуляти, коли тут таке... Але, як помогти? Стало страшно. Він такий злий, аж кипить. Коли своїх дівчат так «шанує», то і мене запросто трісне. Що тоді? В мене руки, ноги стали, як ватяні. Почала тихо спускатися назад. Викликати поліцію? Мабуть, треба. Я стала на сходовій клітці, почала набирати номер. З однієї квартири виглянула старенька бабця, ще більше налякана, як я. Чудесно. Не велика допомога. Заховалася назад. Раптом я почула ще гірші крики, удари. Жіночий голосний плач. Лишенько...

   Викликала поліцію. Стою біля своєї квартири, серце колотить. Коли ж та допомога приїде? Кожна хвилина, як рік. Раптом бачу до мене спускається та бідолашна, дрібненька жіночка з дитиною на руках. Обличчя розбите. Сльози градом. Дитя тремтить, тулиться до мами, шукаючи захисту. Я не витримала. Швидко відчинила двері своєї квартири, і закликала їх зайти. Жінка розгублено забігла.

 ̶  Заходьте. Не бійтеся. Все буде добре. — кажу їм, зачиняючи двері на замок з середини. Хоч би той вар’ят не приперся сюди. Я завела їх в кімнату, почала заспокоювати. Через трохи часу жінка перестала ридати, дитина теж втихла. Я помогла їм вмитися, привести себе до ладу.

Любомир

   Хоч погода сьогодні, так собі, але я, чомусь, веселий, як давно вже не був. Благополучно заїхав у Вінницю, знайшов те місце, де домовилися зустрітися з Каріною.

  По дорозі дивився на квітковий магазин. Вагався, чи купити квіти. Як вона це сприйме? Чи не занадто? Ми ж зараз, наче... Друзі, чи щось типу того. Ні, не буду. Спершу треба порозумітися, а тоді вже починати щось таке. Хоча, хто її знає? Що вона, взагалі, про мене думає, чого чекає? Коли сказав, що приїду, явно була здивована, навіть, розгублена. Є велика ймовірність, що так і залишить мене в друзях. Але... Звідки стільки песимізму, Любомире? За тобою повно жінок бігають, а ти боїшся, що ця одна тобі гарбуза дасть? Чого це?

  Покрутився, помилувався фонтаном. Гарний. Просто супер. Креативно підійшли — і модель сонячної системи, по якій можна вчити основи астрономії і величний атлант посередині. Красиві струмені води. Дуже класно. Тільки ж... Не за цим я сюди перся за 350 кілометрів. Де та Каріна? Запізнюється вже на 40 хвилин. Це вже занадто. Ще й дощ починається. Дзвоню, не бере трубки. От тобі маєш. Я, що, пацан, щоб мене дурити? Як не хотіла зустрічатися зі мною, то могла б просто сказати, як є.

  Ще трохи покрутився, посидів на лавці. Потім заховався в машиніі. Знову телефоную.

̶  Каріно? Ти, де? — питаю, нарешті додзвонившись.

 ̶  Вибач, не можу зараз говорити, тут... Потім розкажу... — пробелькотіла переляканим голосом і вимкнулась. І, як це розуміти? Я видихнув, просидів ще трохи в машині, постукуючи по руці телефоном. Ні... Щось тут нечисте... Явно щось сталося. Халепа! Що робити? Навіть адреси не знаю.

  Згадав про знайомого, який працює в правоохоронних органах. Навіть не каже, де саме, але вважає себе мало не всемогутнім. Видзвонив його, попросив, щоб знайшов мені адресу Каріни за координатами мобільного. Десь через пів години, адреса вже була в мене. Клас. Є, все – таки, багато плюсів в моїй роботі. Деколи помагаю важливим людям, а частіше їх жінкам, чи коханкам. То і вони мені, буває, стають в пригоді.

  Знайшов потрібний будинок. Під вікнами якийсь одяг валяється. Дивно. Сподіваюсь, не її. Приходжу під двері, де мала б жити Каріна. Стукаю. Глухо. Що таке? Чи не розминулися? Набрав її номер.