Розділ 18

Каріна

  Не віриться, але я вже у Вінниці. Наважилася і змінила своє життя до невпізнання. Не уявляю, що буде далі, але перший робочий тиждень на новому місці минув непогано. Потроху вникаю в нові обов’язки, місцеві деталі. А загалом, цю роботу я вже добре знаю і можу спокійно робити, хоч серед ночі.

  Мені дали чудовий світлий кабінет, де я сама господиня. Як це класно. Ніякого Лева Миколайовича, що стирчить над душею і роздягає поглядом. Щоб його... Тепер хай Людмилі морочить голову. Вона була така щаслива отриманим підвищенням, що готова з ким завгодно в одному кабінеті сидіти, хоч з крокодилом. А вона жіночка строга, з характером. Сподіваюсь, не дасть себе образити.

  Колектив, наче, непоганий. Тільки мій замісник, чомусь, не в захваті від нового директора. Але, я виясню, в чому річ. Може, з часом подружимося.

  А найбільше мені подобається моя нова квартира. Не далеко від роботи, в спокійному спальному районі. Дуже гарні, 2 кімнати з сучасним ремонтом на 2 – му поверсі. А кухня і ванна, взагалі дуже симпатичні. Все світленьке, чистеньке. В кухні є посуд і вся побутова техніка, що дуже зручно. Тільки посудомийки нема, але, не страшно. Я не готую багато, як і раніше. Лише щось просте.

  Єдине, що не добре, так це сусіди. Поверхом вище живе дуже не щаслива сім’я, постійно чути сварки. Ще й дитинка є. Шкода її. Така маленька, худенька дівчинка років зо 2. Як те дитя витримує?

  От тільки, правду кажуть, можна купити ліжко, але не сон. Так і в мене. На великому, комфортному ліжку майже щодня довго кручуся, не можу заснути. Мабуть, нове місце. Тішу себе надією, що з часом звикну. Але... По правді, то дуже страшно, не хочеться, щоб так було завжди. Постійно думки про Мирона. Як він там в тій недобудованій хаті.

  А ще, як не дивно, часто думаю про Любомира. Згадую, як ми бігали, як з ним приємно. Він запропонував перейти на «ти». Може, я йому подобаюся? Судячи з поглядів, може бути. Він намагався зблизилися зі мною. Здається. А я... Я робила вигляд, що не помічаю. Хоча... Швидше за все, там і не було чого помічати, я собі придумала, щоб хоч якось підняти самооцінку. Звідки взяла, що така особа, як я, взагалі, може зацікавити подібного чоловіка? Він же... Розумний, симпатичний, забезпечений. Просто класний. Мабуть, в нього проходу нема від красунь, які завжди раді «огляду». Молодих, спокусливих і... Без неприємностей в минулому. А тут ти така. Фантазуєш. Ага. Помрій. Після того, як він лікував тебе від хвороби «нижнього поверху»? ... Забудь... Та й... Не потрібен мені зараз ніякий. Сама звикну жити. 

  Мій спокійний, самотній вечір порушив телефонний дзвінок.

̶ Каріно, ти куди пропала? Як поживаєш? — бадьорим голосом мене запитує Миронова тітка, Леся. Вона єдина, окрім його батька, в родині, з ким можна було по – людських поговорити. А я вже так скучила за близькими людьми, що рада почути бодай чий – небуть голос. Хоча, подруги дзвонять, та, все ж...

̶ Добрий вечір, тьотю. Я... та, може бути. Працюю. — намагаюся говорити весело, не знаю, кого більше хочу обманути, себе, чи її.

̶  Каріночко, дитино, я вже за тобою так скучила. Зайди якось на каву. — упс...

̶  А... Дякую... Може, колись...

̶  Зайди хоч на трошки. Давно не балакали. Хоч, я, знаєш, через десяті руки про вас з Мироном дізнаюся новини. — ну, почалося... — оце на днях свекруху твою бачила, як я розумію, вже колишню, так?

̶  Ага... — зітхаю.

̶  Знаєш, що вона мені наплела?

̶   Боюсь навіть уявити...

̶  І правильно. Я тобі все не буду переказувати, ти й сама знаєш, що вона може наляпати, але одне, не в тримаюся, скажу. Зачепила вона мене. Знаєш, ми аж посварилися.

̶ Ого! За що? — питаю, зазвичай тітка досить мирна була, не намагалась перекричати Любу Василівну.

̶ Та, уявляєш, каже, що ти Мирона приворожила. Бо ходить, не живий, не мертвий і все повторює, що сам винен. Вона його дістає, щоб забув тебе, таку невдячну, а він, ні. Каже, що любить. — О, люди... Що ж це таке? — тітка продовжила.

̶  Каріночко, я ж тебе знаю, тому їй не вірю.

̶  Дякую... — пробурчала сумно. — а, звідки ви знаєте, чи я не винна? Мирон вам щось казав?

̶  Ні, він тільки сказав, що провинився. Я підозрюю в чому справа. Знаю, як ти його любила, якими очима завжди на нього дивилась. Тому, я впевнена, якщо вигнала, то мусів щось серйозне накоїти, за дрібниці ти б так не повелася. Так?

̶  Ага... Дякую вам. Приємно, що хоч ви ставитеся з розумінням. Бо його мамі я вже і не пробую щось пояснити. Вона одне знає.

̶  Дорогенька, не гризи себе. І не слухай Любу. Вона нічого не розуміється в таких речах. А ти, молодець, що не бігаєш по всіх родичах, не розказуєш, який Мирон поганий. О, це я поважаю. Нема чого ввесь бруд з хати виносити, самі розберетеся. А він, бачу, і так вже зрозумів, що наламав дров і без публічного обпльовування.

̶  Думаєте? — я не витримала, запитала.

̶  Та, бачу, Каріно. — важко видихнула в трубку. — Недавно зустріла його в селі, як приїжджав до батьків, а я теж до своєї мами. Аж схуд, такий... Та, ти ж, мабуть, сама знаєш, виглядає дуже погано. Як хворий. — в мене серце завмерло, коли це почула. Не бачила його вже кілька тижнів. Він стільки разів намагався поговорити, а я все відмахуюся. Сама не знаю, чому боюся тієї зустрічі. Мабуть, остерігаюся, щоб не піддатися жалості і не впасти в його обійми. Горечко... Що ж робити? Чому не можу заспокоїтися і не думати про нього?