Розділ 17

Любомир

̶  Любомире, я вирішив, що ти маєш очолити гінекологічне відділення. Ніхто краще за тебе не впорається. — батько пильно вдивляється в моє обличчя, а я шоковано блимаю очима. Оце так несподіванка. Тільки цього мені бракувало до повного щастя. І саме зараз. Коли і так не знаю, на якому світі живу.

̶  Батьку... Я...

̶  Ти не дуже радий, я знаю. Але, вибір в тебе не великий. — каже спокійно, але твердо.

̶  Батьку... Я не можу... Чого ти вирішив, що я візьмуся зараз за все те... Ти сам ще можеш!

̶  Не можу! — відрубав. — якби міг, то не просив би тебе.

̶  А, ти мене просив? — намагаюся жартувати, хоч не смішно.

̶  А ти чекаєш, коли я на коліна стану? Любомире, то не жарти. Хтось мусить бути головним лікарем в тому відділенні. Ти там все знаєш, тебе всі знають, поважають. Не брати ж когось чужого на ту посаду?!

̶  Я розумію... А ти? Що будеш робити? — питаю в батька. Сподіваюсь, хоч не зібрався на пенсію. Рано ще.

̶  Я? Я буду тобі помагати. Доки зможу.

̶  Чудово...

̶  Що? Не хочеш, щоб я помагав? — руки чоловіка невдоволено стиснули боковини крісла – гойдалки. 

̶  Ні, ні! Звісно, я хочу! Як ти таке подумав? І, взагалі, ти ще можеш бути сам завідуючим. Не знаю, чого ти вирішив звалити те щастя на мене?

̶  Досить, Любомире! Ти не тупий, добре все бачиш. Я ще багато можу, але... Брати на себе повну відповідальність за все, мені вже заважко. Ще такий складний випадок і я... Можу не витримати. Інше діло ти... Молодий, живучий... — я хмикнув, крутнув головою. Живучий... Якби ж то... Коли так піде діло, що жінок буду бачити тільки в гінекологічному кріслі, то навряд, чи буду здоровий і енергійний. Поплескав батька по руці. Посміхнувся йому сумно.

̶  Тат... Я... Приємно, що так високо цінуєш мене, але, я прошу тебе почекай ще трохи з цим. Зараз я теж не в найкращому стані. Ти ж знаєш... Я буду помагати тобі у всьому, що зможу, але... Мені зараз дуже не хочеться ще й роботу повністю змінювати. Хай хоч трохи звикнуся з новим життям. Почекай... — чоловік потер напів сиву голову, зітхнув.

̶  Ох і сердитий я на неї... Думаєш, сліпий? Бачу, що ти ходиш, як... Отруєний. Непотріб, і чого їй було треба!? — зі злістю прогримів чоловік. — хоча, знаєш,  я вже й раніше помічав за нею дещо. То тільки мати все її по головці гладила, сліпа любов... А я вже бачив, щось не те. Але... То вже пізно балакати. — я сумно кивнув, погодився. — давай так, раз таке діло, я почекаю ще трохи. Ти давай приходь до тями швидше, а тоді займеш моє місце. Але й зараз, май на увазі, мусиш помагати, якщо не хочеш свого старого швидко відправити на вічний відпочинок.

 ̶  Та я б радий і оговтатися швидше і помагати більше, тільки, як?  — питаю в батька. Цікаво, що порадить? Він в мене цікавий мужик. Всяке в житті бачив. Тато засміявся стримано, але так, по – змовницькому. Показав жестом, щоб ближче прихилитися і слухати. Я наблизив голову до нього.

̶  Ти тільки матері не кажи, що я тобі радив. — я кивнув, мовляв, могила. — бо вона, все за Женькою твоєю сльози ллє. А я тобі так говорю, послухай мене, діло кажу — Не живи сам. Так не можна. Знайди собі якнайшвидше якусь хорошу жінку, чи дівчину, але, не шмаркачку, ти ж вже не пацан. Просто, щоб була здорова, більш – менш, щоб любила дітей і тебе хоч трохи. Щоб дитину тобі вродила, ну і... Щоб роги не наставляла. Розумієш? Просто нормальна людина, не мусить бути красуня, як твоя Женька – Жменька. Що з тої краси, як вона не тільки для тебе, а ще всім під ряд. — я щиро всміхнувся батькові.

̶  Дякую, тат. Мабуть, ти добре кажеш. — а в думках раптом так чітко побачив ту Каріну, аж здивувався. Ого! Та вона в мене вже геть з голови не виходить. Може... То й до кращого? А раптом вона саме та, про яку батько каже? По всіх пунктах, здається, підходить. Хіба, що красуня, знову. Але... Це ж можна пережити, якось? Якщо не схильна до зради. Я сам до себе посміхнувся. Батько помітив.

̶  А, ти, щось не договорюєш? А ну кажи! Ти ж який… вже когось знайшов, чи ні? — жартома гримає на мене.

̶  Як буде щось цікаве, то розкажу. Поки, нема чим хвалитися. — кажу спокійно, намагаючись приховати посмішку, яка виникає сама по собі при згадці про ту милу дівчину.

̶  Ну – ну... Дивись мені. Щоб познайомив старого, як буде якась... Знаєш, як я не люблю від чужих людей щось таке дізнаватися.

̶  Знаю, знаю...

  На тому й постановили. Батько дав мені ще кілька місяців, щоб зібратися з силами і очолити ціле відділення. Як я цього не хочу, один Бог знає. Не переварюю тих всіх формальностей, за всіма слідкувати, про все дбати. Набагато цікавіше займатися суто своїми пацієнтками, лікувати їх, робити їм невеликі операції, помагати кому завагітніти, а кому, навпаки. Наглядати за вагітними. Все це вже таке звичне, спокійне. Не те, що пологи, розтини і ще повно різного. Та, що вдієш, доведеться, колись братися і за це. Але, то ще треба дожити.

   А зараз, є одна не робоча справа, яка потребує моєї уваги і сміливості. Одруження. Так, щоб мене качка копнула. Треба якнайшвидше оформити розлучення з Женькою, все руки не доходять, і одружитися з... Сам не вірю, що кажу це, але, самому собі брехати нема сенсу. Я хочу одружитися з Каріною.