Розділ 16

Каріна

  Після пробіжки в парку в мене був дуже гарний настрій. Трохи дивно, що лікар з’явився там, він же раніше не бігав. Хоча, що такого? Захотіла людина провітритися. В тому парку багато хто бігає, робить вправи. Не він один. Але, цікаво з ним. Правду казали, дуже приємний чоловік. Шкода, що жінка не оцінила. А, може, вже помирилися? Хтозна. Чисто по – людськи бажаю йому щастя.

  Приїхала на роботу. Невдовзі подзвонив Мирон. Знову просив, щоб зустрітися з ним, поговорити. Я знову сказала, що не маю часу, може, пізніше. Сама не знаю, чому, але, згадуючи те, що Леонід розказав, як страждає, ніяк язик не повертається сказати йому, щоб не дзвонив, шкода його.

  Той дзвінок поміг мені набратися рішучості і прийняти рішення. Поїду в Вінницю. Варто спробувати нового життя. Не сподобається, то повернуся. А, може, все буде нормально, швидше забуду свої проблеми, звикну до нового. Мирон буде далеко, а, як очі не бачать, то серце не болить. Хай. Що я втрачаю? Може, таки не розвалиться без мене цей магазин. А Левові Миколайовичу піде на користь спробувати самостійності. Хай вчиться.

  Тільки... Я ж іще не закінчила лікування. За тиждень знову треба йти на прийом до Любомира Степановича, а потім ще раз, через місяць. Казав, що треба контролювати хоча б 3 місяці, чи не почнеться знову прогрес інфекції. Може, там, у Вінниці піти до лікаря? Ні... Вже не хочу до іншого. Якось, скомбіную.

  Повідомила Романа Петровича про своє рішення. Він зрадів, сказав подзвонити до замісника директора того магазину у Вінниці, щоб все узгодити. Чим я і зайнялася наступні кілька днів. Замісником виявилася молода жіночка, приємна, як мені здалося. Найгірше, то розлучатися з подругами і рідними. Дівчата дуже засмутилися, почувши, що я зібралася переїжджати, особливо Іра з Лілею. Жартома казали, що я їх залишаю, як овець під нагляд вовка з Левом Миколайовичем.

  Батько з братом теж були не в захваті від моєї ідеї переїхати так далеко. Але, не тиснули, розуміють, як мені важливо почати нове життя. Миронові я, звісно, нічого не сказала про переїзд.

  Ми з Любомиром Степановичем ще кілька разів бачилися в парку. Разом бігали, мило балакали. Потім сходила знову до нього на прийом, здала аналізи. Сказав, що мій організм просто чудово впорався з хворобою і цілком можливо, що я зможу більше ніколи про неї не згадувати. Але, для певності, потрібно перевіряти ще хоча б 2, 3 місяці. Я пообіцяла, що за місяць знову прийду.

  Світлана запросила мене до себе в гості в суботу. Але, в останній момент їй подзвонили, що тітка попала в лікарню. Чоловіка не було вдома, знайшов нову  роботу і кудись поїхав у відрядження на кілька днів. Тому я залишилася з дітьми сама.

  Було дуже весело. Ми бавилися, малювали. В них стільки енергії, що б’є через край. Все швидко набридає. Мартуся запитала, коли їй стало нудно малювати:

̶  Що будемо робити?

̶ А... Що б ти хотіла? Як погратися? — питаю малу. Вона так серйозно подивилася на мене і каже :

̶  Гратися? Ні... Краще давайте зробимо печенько! — я здивовано витріщилася.

̶  Печенько? Ти вмієш? — ну й ідеї в 6 – річної дівчинки.

̶  Ага. Ми з мамою часто щось готуємо. Я люблю їй помагати. Показати вам, як я розкачую тісто? — мала остаточно змусила мене розгубитися. Як їй зізнатися, що я ніколи в житті не пекла печива? Оце ганьба буде, якщо вона вміє краще за мене.

̶  А... Добре. Покажи мені, як ви робите з мамою. Я буду тобі помагати. — кажу, роблячи вигляд, що це для мене звична справа. А сама починаю тихо хвилюватися. Мала діловито взялася до роботи. Доки її братик сів грати в гонки на комп’ютері, вона почала завантажувати мене працею.

̶  Тьотя Каріна, дивіться, оце зробимо. — показує мені рецепт в товстому зошиті. Я пробігла його очима. Тільки інгредієнти. А, як готувати, ні слова. Супер... Але роблю вигляд, що все прекрасно.

̶  Добре. Це твоє улюблене?

̶ Так. Його всі люблять. Ням – ням... — Мартуся облизалася, хитренько поглянула на мене, — тільки я дам трохи більше цукру, люблю солоденьке... — далі почала роздавати команди. Це неймовірно, скільки енергії і знань в цієї малої. Таке непосидюче чудо.

̶  Тьотя, беріть просівайте борошно. Вмієте? — питає мене серйозно. Що їй скажеш?

̶  Звичайно. — Мартуся вихром носиться по кухні, дістає все, що потрібно з шафок і з холодильника. Я починаю просівати борошно гарним ситком у вигляді великої кружки. Мала тим часом трошки підігріла в мікрохвильовій печі масло, закинула в миску, вбила туди яйця, всипала цукор, розпушувач, ванільний цукор. Перемішує. Я шоковано дивлюся, як дитина вправно орудує ложкою, тримаючи її своїми маленькими рученятами. Трохи, звісно,  поналяпувала, але ж головне, як впевнено працює. Зрозуміло, що не вперше.

̶  Тепер додайте борошна, от так... — показує мені, скільки відміряти. Розсипала, в повітря піднялася хмара борошняного пилу, ми почали чхати, сміятися.

̶  Помалу, господине! — кажу сміючись.

̶  Та, то не страшно! От, як я недавно морозиво робила... — дитина смішно скривилася.

̶  І, як? — мала захихикала. Каже:

̶  Та... Посудина перекинулася, все порозливалося по кухні. Так шкода було, що мама не дозволила злизувати зі столу! — скорчила сумну міну, так їй шкода морозива.