Розділ 14

Каріна

̶  Романе Петровичу, можу я подумати? — запитую шефа.

̶  Звичайно... Що вас зупиняє? Сім’я? — запитально дивиться на мене. Цікаво, чи знає, що я розлучена? Постукує по столу пальцями, на одному з яких красується масивна золота печатка, а на іншому широка обручка. Ого! Що це зі мною? Я починаю звертати увагу на руки чоловіків? Любомир Степанович, тепер цей... Ото Іра буде рада, як розкажу, що я мимоволі слухаю її поради.

̶  Так. Це дуже велика зміна. Але… Не тільки. Розумієте... Взагалі, то я планувала взяти відпустку цього літа, вже 3 роки не брала. А, якщо поїду в той магазин, де все нове, чуже, навряд, чи відпочину. Та й це далеко... — кажу спокійно, дивлячись в очі чоловікові. Він кивнув в знак розуміння, почав мене заспокоювати.

̶  Розумію вас. На новому місці завжди не легко. Ви вже досить довго працюєте тут. Звикли. Саме тому ми вирішили запропонувати вам цю посаду, бо ви дуже добре показали себе в цій не легкій справі. Контролювати все і всіх в такому великому підприємстві — задача не для лінивих. — елегантний чоловік  посміхнувся, склав свої долоні в замок, поміркував хвилю. Тоді промовив:

̶  Давайте зробимо так, ви подумаєте 2 дні, а тоді скажете мені своє рішення. Якщо наважитеся їхати у Вінницю, то попрацюєте там хоча б місяць, два, а тоді зможете взяти відпустку. За той час я постараюсь знайти вам заміну. Якщо захочете, зможете залишитися там на постійно, а ні, то повернеться сюди. — мило посміхається, пояснює. Дивно все це. Зазвичай він неохоче бере на такі посади жінок. Минулого разу, коли був тут, прямо сказав, що, якби я була чоловіком, то отримала б місце директора, коли воно звільнилося. А так, взяв Лева Миколайовича. Знав би Роман Петрович, що, більшу частину його обов’язків виконую я, бо Лев не знає багатьох аспектів, не має досвіду в цій сфері, як і бажання вникати в нудні деталі. Зате чоловік...

̶  Добре. Я подумаю. Дуже вдячна вам за довіру. — кажу замові, ніяково посміхаючись. Трохи невпевнено почуваюся поряд з цим солідним і владним чоловіком. Особливо, коли він підозріло добренький сьогодні.

̶  Гаразд. Тільки не довго. Маєте ще якісь питання? — ввічливо запитує шеф, нахилившись трохи ближче до мене. Саме тоді до кабінету входить Лев Миколайович. Ми синхронно направляємо на нього погляди. Я ледве стримуюся, щоб не захихикати. А Роман Петрович здивовано підняв брови.

̶  Леве Миколайовичу... — питає мого безпосереднього начальника. — що це у вас на щоці? — я стримую сміх, стиснувши губи, опускаю голову, щоб не дивитися на Звіра з надто помітними слідами червоної помади на обличчі. Саме такої, як в нашої бухгалтерки, Руслани. Цікаво... Хоча, про що це я? Що смішного? Точно не до жінки своєї ходив, яка працює в сусідньому будинку завідуючою друкарні. Вона тільки рожевою помадою користується. Ех... Раптом згадала свого Мирона і перехотілося сміятися.

̶  Що? — питає Лев, провівши долонею по своїй щоці. — зам. генерального напружується. Посерйознішав. Потім геть сердито каже:

̶  Леве Миколайовичу, чим ви зайняті в робочий час? У вас помада на обличчі! — я згадала, як колись чула, що Петрович чоловік досить консервативних поглядів, не пробачає шури – мури на роботі і подібне. Лев Миколайович розгублено потер пальцями свої гладко поголені щоки, зніяковів. Каже:

̶  Перепрошую, то я... Заходив до дружини на хвильку. — я липнула на Романа Петровича, чи повірив. Мабуть.

̶  Зрозуміло... Вона теж тут працює? — питає вже спокійніше.

̶  А... Так... — Звір помітно хвилюється. Поглядає на мене. Зрозумів, паршивець, що я можу його продати. Начальству було б цікаво знати правду про його постійні відлучки, про те, як він тішиться, що деякі підлеглі жінки влаштовують змагання, хто підкорить серце молодого директора, замість працювати. А про роботу... О... Могла б цілу петицію написати його трудових подвигів. Чесність і старанність «зашкалюють». Та я стратегічно мовчу. Спостерігаю, що буде далі. Петрович поглянув на ручний годинник, промовив до мене:

̶  Мені пора, ще багато справ. Каріно Петрівно, чекаю вашої відповіді. Подзвоніть мені. Не пізніше, як за два дні. — протягнув свою візитку з красивими сріблястими літерами. — Це, щоб ви не шукали довго мій номер в документах. Посміхнувся. Я теж.

̶  Дуже дякую вам. Я зателефоную. Всього найкращого.

̶  Дякую, і вам. — приязно всміхається. Потім обернувся до Лева, каже:

̶  Леве Миколайовичу, ми ще побачимося. Наступного місяця. Я, або ще хтось з моїх колег, навідаємося до вас сюди. — Миколайович, вдаючи найщирішу приязнь, розплився в посмішці, подякував, попрощався. Замісник генерального директора бадьорим кроком покинув мій кабінет. Ху — х... Ну й ну... Що тепер? Стурбував. Звір не дав мені можливості спокійно подумати. Підійшов швидко, сів навпроти мене в крісло, схилився до столу, питає загадково:

̶  Каріно, що там в тебе за справи з Романом Петровичем? — хитро підморгує. Я саркастично посміхнулась.  

̶  Не такі, як у вас з бухгалтеркою, Русланою. — я, чула про них від Іри, а тепер, побачивши ту яскраву червону помаду в нього на пиці, переконалася. — Лев здивовано відхилився на спинку крісла.

̶  Ти про що? Не вигадуй! Ще комусь таке скажи. От... — прицмокнув.

̶  Та знаєте ви про що я. Але... То не моє діло. Мені є над чим ламати голову.

̶  Над чим?  ̶  Дивно. Він не знає?