Розділ 13

Любомир

  Застиг на хвилю, дивлюся на даму в гарній сукні майже до колін. Тільки декольте надто глибоке. Пишні груди відразу приковують погляд. Пригадалося, скільки разів просив її не вдягатися настільки відверто, залишати більше місця для фантазії. А – а... Женя останнім часом принципово не зважала на мої слова. Тепер зрозуміло, чому. Їй, очевидно, в якийсь момент стало мало уваги одного чоловіка. Прагнула, як метелик нектар, літати і збирати компліменти чимраз більшої кількості чоловіків. Я помічав, але... Нічого з цим не зробив. Сам не знаю, чому.

  Пухлі губи підкреслені яскравою вишневою помадою розтягуються, оголюючи білі зуби. О, як же я люблю цю грайливу посмішку. Любив... Зараз це швидше насмішка. Жорстоке висміювання моїх зранених почуттів, мого болю. Їй весело? Клас... Ледве опановую себе, намагаюся говорити максимально байдуже, холодно. Не показати, як сильно мені болить, як ранить ця її радість.

̶  Женя? Що ти тут робиш? Прийшла за речами? Добре, я все спакував. Можу помогти занести в машину. Чи тобі твій музикант поможе? — питаю відчиняючи двері ключем.

̶  Любчику, чого ти так? Я ж... Поговорити... — тягне єлейним голосом. Відкриваю двері, до нас одразу вискакує Тарзан. Лащиться до мене. На дружину лиш глянув, крутиться біля мене виляє хвостом. Ставлю пакет з гостинцями на підлогу. Гладжу його, чухаю по шиї. Він задоволено попискує, потім біжить за повідком.

̶  Он , як? Забув вже мене? — обурюється колишня господиня лабрадора.

̶  Ти перша забула його. Як і мене. Чому тепер дивуєшся? — кажу, піднімаючись і озираючись на жінку.

̶  Любчику... — кривить губки.

̶  Що? Так ти забереш сьогодні речі, чи ні? — питаю спокійно, чекаючи пса.

̶  Ні! Ти навіть не даси мені слова сказати?! Та, що з тобою? Я ж не просто так прийшла. Давай поговоримо... — вже невесело каже Євгенія.

̶  Жень... Ти все розумієш. Чи очікувала, що я кинуся до тебе з обіймами? — питаю з докором. Жінка ніяково крутить в пальчиках з довгими, червоними нігтями сумочку, хмикнула.

̶  Ну... Ти хіба зовсім не скучив? Забув, все, що було між нами? — підходить, кладе долоні мені на груди. Піднімає обличчя, підставляючи м’які губи для поцілунку. Рот привідкритий. В мене щось аж запекло всередині, занило. Зціпив зуби. Прокляття... Як же я скучив за жіночою ласкою... Ці губи...

̶  Нічого я не забув, але, хотів би забути... Тоді було б легше. — кажу з гіркотою, відвертаюся від неї, беру повідок в Тарзана, чіпляю до нашийника. Розвертаюся, щоб вийти на вулицю.

̶  Любчику... Ну... Чого ти такий...? Куди ти?

̶  Вигуляти пса. Хочеш поговорити, йди зі мною. До речі, а ти чому не відкрила квартиру своїми ключами? Чому чекала мене?

̶  Я... Загубила. З тими переїздами... Нічого не можу знайти...

̶  Зрозуміло... — зітхаю, виходжу на сходову клітку з собакою. Зачиняю квартиру. Женя розгублено дивиться, йде за нами.

̶  Почекай! Ну, ми, що на вулиці будемо говорити?

̶  Можемо й тут. Багато нема про що. Скажу тобі тільки, що я на цьому тижні подам заяву на розлучення. Подзвоню тобі, коли прийти підписатися. Ще не мав часу...

̶  Що? — вражено вигукує, ніби це неочікувано.

̶  Жень... — спускаємося по сходах, вона за нами.

̶  Любчику, відколи це ти такий холодний, як айсберг, став? Навіть не хочеш поговорити зі мною нормально. Я ж...  Я прийшла миритися. — нарешті вимовила. Я зупинився від здивування.

̶  Змилуйся, не говори дурниць. — кажу, на хвилю озирнувшись на жінку, що цокає по сходах на височезних підборах. Ми швидко збігли до низу, вийшли на вулицю. Зараза... Як же спина болить. Треба знову пройти курс масажів і ходити в басейн. Якийсь час мовчки ходимо з Тарзаном, Женя намагається встигати за нами. Це швидко їй набридає, вона сердито тупає ногою і вигукує:

̶  Любомире, негайно зупинився, я не можу так швидко!

̶  Твої проблеми. — відповів байдуже. Пішов далі. Жінка фиркнула, наздогнала нас, почала голосно говорити.

̶  Послухай, я... Мені дуже шкода, що так вийшло... Я... Більше так не буду, чесно. Я хочу знову бути з тобою. Любомире, всі помиляються, треба вміти вибачати! — нічого собі... Я хмикнув здивовано.

̶  Жень, що сталося? Твій гітарист знайшов собі нову музу? Ти вже набридла йому?

̶  Яка різниця!? Я просто зрозуміла, що люблю тебе, ти найкращий, я зробила помилку. Пробач... — жалібно каже. Зупинилася, в надії, що і я зупинюся. Не втримався. Таки став. Відпустив собаку самого погуляти по безлюдному вечірньому сквері. Поклав повідок в кишеню штанів. Пішов сів на лавку. Жінка швидко сіла поруч.

̶  Жень, давай не будемо... Розійдемося по – хорошому. Хочеш, можу й квартиру тобі віддати, вона мені набридла. Ти ж тому прийшла? Нема де жити? Не хочеш з батьками?

̶  Хочу з тобою... — бере мене за руки. — котку... Ну... Я ж не хотіла, так сталося... Лихий поплутав, закрутив мені голову той Вадик. — забираю свої долоні, пхаю в кишені.

̶  Жень, не сип сіль на рану. Не хотіла... Ти, як раз, дуже хотіла! Хотіла пригод на своє одне місце. Бо тобі нудно стало. Не цікаво жити з таким... Як ти там казала? Надто серйозним мудаком?