Розділ 11

Любомир

   Ху –у – х... Який же важкий день...  "Впав", крісло жалібно застогнало піді мною. Хотів зробити записи в картці Каріни Гордун, але не можу. Закрив очі, видихнув. Кажу собі, хвилинку... Зараз візьмуся до роботи... Все тіло ниє, ноги, спина болять, як побиті. Взяв ручку, поклав назад, руки так тремтять...

   В голові казна – що твориться. Наче, кадри з кривавого фільму жахів перемішані де – не – де уривками сімейної мелодрами. В вухах досі лунають пронизливі крики породіллі, її матері. Розгублені команди батька, що, як ніколи, злякався. Так... Аж страшно стало за нього. Все – таки вік і стреси даються в знаки. Здавалося, що його серце може не витримати такого. Він завжди дуже важко переживав, коли ставалась якась біда з пацієнтами, але тепер... Це вже занадто для його гіпертонії. Та я й сам злякався. Хоч, нам не звикати до моря крові, криків, стресу, але... Ми ледве не втратили і матір і дитину. Жах... Ще б трохи і...

  Добре, що про сьогоднішній день буде хоч один приємний спогад, Каріна. Сам не знаю, чому, але, так зрадів, що її здоров’я швидко йде на поправку. Напрочуд сильний організм. Дуже добре переборює ту заразу. Видно, що веде здоровий спосіб життя. Цього разу вже менше тремтіла, боялася під час огляду. Не знаю, може, то я такий молодець, ввійшов в довіру. А, може, просто... Та, яка різниця. Головне, що мило посміхалась, вже не така скована, як раніше. Добре, що ще прийде.

̶   Любомире Степановичу? Може, я сама все напишу? Ви такий втомлений... — голос Ніни відірвав мене від спогадів.

̶  Що? — розгублено питаю, не можу ввімкнутися.

̶  Бачу, вам важко, давайте я сама заповню картку, а ви вже зможете їхати додому. Завтра ви в поліклініці, знов важкий день. — медсестра співчутливо дивиться на мене. Я посміхнувся. Приємно. Хоч хтось про мене дбає.

̶  Дякую, Ніно. Знаєш... Я тебе забуваю хвалити, але... Ти заслуговуєш. Справді. Дуже ціную твої старання. Приємно, що є надійна людина, яка ввесь час помагає. А головне, що ти не просто робиш свою роботу, а дійсно співчуваєш людям, хочеш помогти. Якби всі такі були... — жінка зраділа, посміхнулась, подякувала. А я згадав, що завтра працюватиму, на жаль, з іншою. Їй би повчитися в Ніни. Але, де там... Такого в університеті не вчать. Людяності, доброти, порядності не навчишся з підручника, чи від когось. Це йде з середини людини, її сутність. А в Зоряни в голові одне, як закадрити мужика. Вічно голодна і в пошуку.

  Я трохи зібрався з силами, швидко продиктував медсестрі, що записати і ми обоє почали збиратися додому. Ніна не витримала, запитала:

̶  А... Якщо не секрет, що там на тих пологах? Хоч, всі живі? — я зітхнув, почав розказувати.

̶  Так, але... Якщо чесно, багато не бракувало, щоб сталося непоправне.

̶  Та ви що...? Як шкода...

̶  Так... Плід був дуже сильно обмотаний пуповиною, не знаю, коли встиг, перед тим робили УЗД, все було в нормі. Ще й великий. Головастий пацан. Жінка маленька, ніяк не могла... голова не проходила. Вже думали робити кесарів. Але, зробили розрізи, а потім виявилося ще з тою пуповиною... Потроху, дали раду, малий, хоч з гіпоксією, але живий, очухається, а в жінки почалася сильна кровотеча... І головне... не могли швидко знайти звідки, ніби, все позашивав...

̶  Ой – йой... Як страшно... — Ніна схвильовано взялася за обличчя. — але, вже все нормально? Впоралися?

̶  Так, але, батько мало інфаркт не дістав. Ще його таким не бачив... Вже не знав за кого більше переживати, за пацієнтку з дитиною, чи за лікаря, який вже стількох за життя врятував, що сам має хворе серце.

̶  Він такий добрий. За кожного вболіває, як за рідного. Оце лікар! Якби ж всі були такі, як він і ви... — проказала Ніна. Я засміявся, подякував.

̶  Так... Тільки це дорого обходиться... — зітхаю, згадуючи, як батько тримався за серце, тиск піднявся до критичного, жах.

̶  Це вірно. Я й сама постійно переживаю за людей. — зітхнула моя помічниця. — от, наприклад, та Каріна, мені її шкода...

̶  Так? А, що? Вона ж вже йде на поправку. — кажу спокійно. Ніна вдихнула, завагалася, а потім сказала – таки:

̶  Так... Але ж... Сім’я розпалася, мучиться... — я зацікавлено підняв брову.

̶  А, ти звідки знаєш? Ви знайомі?

̶  Та... Ні. Просто поговорили трошки, поки вас чекали сьогодні. — ніяково відповідає.

̶  Он, як? І, що ще ти дізналася? Скажеш, по – секрету?  — лукаво посміхаюся. Чомусь, страшенно цікаво стало. Жінка уважно подивилася на мене, сумнівалася.

̶  Ну... Я обіцяла зберігати лікарську таємницю... Але...

̶  А я ж  лікар, ми разом її лікуємо, мені можеш розказати. — підморгую.

̶  Ну, добре. Тільки не продайте мене. Пам’ятаєте, того молодика, що тоді чіплявся до неї біля машини?

̶  Ага. То, що?

̶  То її колишній чоловік. Сказала, що це він її заразив, тому розлучилися. Видно, десь загуляв...

̶  О... — я задумався. От воно, що. То ми були праві. — і... Ще що казала? — питаю помічницю, вже ризикуючи викликати підозру.

̶  Ще... Він хоче помиритися.

̶  Зрозуміло... – я б теж хотів помиритися з такою, якби образив.