Розділ 9

Каріна

̶   Як так сталося, що ви обрали таку роботу? Мріяли про це? — питаю серйозно. Любомир Степанович засміявся. В нього така гарна посмішка. Якась... Дуже щира, тепла. Здається, що ми давно знайомі.

̶  Це вже 2 питання. Але, я не проти. Відповім. Все просто. Я не мріяв стати гінекологом. Швидше хірургом. Але... Так склалося. В мене батьки лікарі. Мама педіатр, а батько акушер – гінеколог. Я часто бачив, як він приходив з роботи дуже втомлений, але такий щасливий... Розказував, як приймав пологи, як лікував. Тоді в його очах сяяло таке щастя, що не можливо було не перейнятися. Він захоплювався тим, як дивовижно все створено в організмі жінки, як розвивається дитинча, як народжується. Йому дуже подобалося спостерігати за радістю молодих мам і батьків, коли вони вперше бачать своє маля. Жартував, що почувається чудотворцем. — я помітила, що слухаю з розкрити ротом. Такий приємний тембр голосу. Він так це розповідає... Супер... Не втрималась, задала ще одне запитання.

̶   Чудово. Він ще працює?

̶  Так. Він засновник цього медичного центру. Далі чуда творить. Хоч, насправді, то Бог творить дива, а ми лише... Помагаємо... — засміявся. Я теж. Стало так якось... Приємно, просто.

̶  Як цікаво... То ви вирішили теж творити дива? Теж приймаєте пологи, чи тільки хворих? — знову запитала.

̶  Це вже четверте питання? Так? Майте на увазі, я вам задам стільки ж. — хитро посміхнувся лікар. Я ніяково опустила погляд.

̶   Добре. Просто мені цікаво. Ніколи не мала нагоди просто так порозмовляти з таким лікарем, в невимушеній атмосфері.

̶  Розумію. Я звик до того, що люди трохи дивуються, коли дізнаються про мою професію. Я рідко приймаю пологи, але помагаю батькові, коли є можливість. Більше працюю з хворими і вагітними. Так вийшло... Хтось мусить і це робити.

̶  Зрозуміло... Дякую.

̶  Тепер моя черга запитувати. — посміхається так, що я починаю хвилюватися. Що ж він запитає?

̶  Можна особисте питання? — упс... Кивнула.

̶  В межах... — він посерйознішав. Питає :

̶  Каріно, в мене таке враження, що ви дуже через щось переживаєте. І справа далеко не тільки в діагнозі. У вас щось сталося? Звісно... Не мусите відповідати, але... — він дивився на мене з такою добротою, ніжністю, що мені захотілося зараз же притулитися до його широких грудей і розказати, виплакати все своє горе, ввесь біль, який мучить з середини. Здається, такий чоловік зуміє поспівчувати. Але, ж... Ми майже не знайомі. Це явно не найкраща ідея. Я сумно посміхнулась і відповіла:

̶  Так і є. Ви уважний. В мене зараз не найкращий період життя. Але... Не буду втомлювати вас неприємними подробицями. Це... Мине. Колись. Просто треба звикнути до змін. — Любомир Степанович всміхнувся. Сказав задумливо:

̶  Як і мені... Що ж... Не буду питати вас про сумне. Розкажіть щось веселіше. У вас є якесь хобі, улюблене зайняття? Як ви розважаєтеся?

̶  Як я розважаюся? Навіть не знаю... Останніми роками багато працюю. А, коли є вільний час, читаю. Слухаю музику. Ранкові пробіжки і зарядку можна назвати розвагами? — засміялася. Лікар теж.

̶  Думаю, можна. Якщо це приносить радість. То, ви бігаєте? В парку? — питає.

̶  Ага... А вчора годувала там лебедів з дітками. Так гарно було... — він підняв брови.

̶   З дітками? Але ж... У вас...

̶  У мене немає дітей, на жаль. Так. Це діти моєї подруги. — кажу, здогадавшись, про що він хотів запитати. — Такі смішні. Вчора мала питає мене — а, що означає тішити когось? Я їй кажу, що це робити комусь, щось хороше, щоб та людина раділа. А вона, виявляється, знаєте чому запитала? — лікар запитально підняв голову.

̶  Каже : «Ми були в селі в бабусі. Вона має курей. Я запитала її для чого потрібен півень, якщо він не несе яєчок. А бабуся сказала, що він тішить курей.» — Любомир Степанович засміявся. Я продовжила:

̶   Потім мала питає мене: « Я бачила, що півень так сильно скубав курку за пір’я, скакав на неї. Хіба їй це подобається? Я, от не люблю, коли мене хлопці тягнуть за волосся. То хіба він її тішить?» — ми з лікарем почали сміятися.

̶  Ну й ну... — ледве вимовив медик.

̶  І так серйозно дивиться, чекає, відповіді. Ну, як це пояснити дитині? — сміюся.

̶  Так... Оце ви попали... — весело каже мій сусід по ліфту. Потім посерйознішав. Якось так почав дивитися  на мене... Так мило... Я почервоніла і відвела очі в бік.

Любомир

  В той момент, коли ми так весело сміялися разом, переді мною сиділа зовсім інша Каріна. Я замилувався, не міг відвести від неї погляду. Тоді  вона була така зворушлива. Чарівна, майже дитяча усмішка прикрасила її вродливе обличчя і змінила його до невпізнання. То вже була не та бліда, сумна жінка, яку бачив раніше. На щічках заграв рум’янець, тендітні плечики здригатися від веселого сміху. Здалося, що ми знайомі давно, якісь такі близькі і рідні. Так легко з нею. Захотілося, щоб той ліфт не випускав нас ще якнайдовше. Щоб просто отак сидіти, розмовляти про що – небудь, сміятися, забути про все погане. Насолоджуватися товариством цієї милої дівчини. Є в ній щось особливе. Якесь дивне поєднання дорослої стриманості, серйозності і чогось дитячого. Очевидно, вона любить дітей, вміє радіти простим речам і заражати цією радістю всіх довкола. Піймав себе на думці, що вже давно так добре не почувався, не сміявся.