Розділ 8

Любомир

  Прийшов на роботу і, чомусь, в першу чергу подивився результати аналізів тієї пацієнтки, Каріни. Так і є. Діагноз підтвердився. Важка форма. Ну... Що ж, бувало й гірше. Впораємось. З хворобою я знаю, що робити, а от з нею... Що їй казати, коли прийде? Чи прийде, взагалі? Після моєї безглуздої витівки в клубі. Ще раз вибачатися? При медсестрі? Ні...

  Намагався не думати про це, поки приймав інших пацієнток. А їх сьогодні, як на зло, море. І якісь всі непрості. Часом буває, що на один день зійдуться, як по замовленню, самі проблематичні. Сьогодні одна 15 – річна з важкими ускладненнями  вагітності. Геть іще дитина, не розуміє, що з нею робиться. Кажу їй, що треба лежати, бо є небезпека викидня, а вона дивиться на мене, як на дивака. Каже, яке лежати, в мене змагання з танців через тиждень. Треба готуватися. Поки термін малий, живота не видно, думає, що то жарти. Не розуміє, що вже дотанцювалася.

  Інша мало цілий кабінет мені сльозами не залила. Добре, що Ніна поруч, вивела бідну жінку, десь там в кафе її заспокоювала. Бо я вже не знав, як її втихомирити, коли дізналася, що в неї позаматкова вагітність і треба робити операцію. Бідолаха так раділа, що буде дитина, а тут таке... В відчаї просить, зробіть щось, бо ми з чоловіком давно мріємо про дитину. А, що я можу? Так жахливо почуваюся, не в змозі помогти. Особливо, коли перед тим інша пацієнтка, 29 – річна супермодель довго радилася зі мною про стерилізацію, бо не хоче мати дітей взагалі. Щоб не псувати фігуру і робити кар’єру. Пояснював, що це серйозно, що з часом, вона може передумати, захоче дитину, а народити майже не буде шансів.

  Ніби й звик вже, а, все одно, важко. Люди всі такі різні. В кожного свої біди. Хтось готовий все віддати, щоб мати дитину, а не має, хтось, навпаки  ̶  калічить здорове тіло, бо має інші цінності і плани. Деколи так хочеться сказати все, що думаю просто в очі. Одній сьогодні ледве стримався, щоб не випалити прямо, коли сказала, що вже зробила 2 аборти, і при необхідності ще зробить. Ніколи не міг цього зрозуміти. Як можна так легко і холоднокровно вбивати маленьке диво, тільки тому, що воно не входить в плани. Тим більше в наш час, коли засобів контрацепції – до кольору до вибору. Які завгодно. Невже так важко подумати наперед? Розумію, різне може статися. Навіть зґвалтування, чи ще якась халепа. Можна ж на крайній випадок  віддати комусь немовля. Он скільки бажаючих. Є дитячі будинки, куди можна помістити дитину тимчасово, поки життя налагодиться. Чи, навіть анонімно залишити у віконечку в лікарні. Але ж, ні. Викидають, як сміття. Закипаю в середині, коли бачу таку бездушність.

  Інші впадають в другу крайність. Безперестанку родять тих дітей, не маючи змоги їх прогодувати. Або, навіть тоді, коли здоров’я вже явно під загрозою. Організм виснажений. Що тут скажеш? Як поясниш, коли не доходить? Мусиш зціпити зуби і просто робити свою роботу. В кожного своє життя.

  Чудово, що цей робочий день вже підходить до кінця. Я вирішив збігати в низ, в кафетерій випити кави. Не хотів просити медсестру, дав їй іншу роботу. Хотілося самому пройтися. Заходжу в ліфт, щоб піднятися на 5 поверх до свого кабінету. Оце так... Добре, що я не пішов по сходах. Чи не добре? Думав, вона вже не прийде. Каріна Гордун. В мене раптом піднялася температура. Мабуть, почервонів, наче голий стою.

̶  Добрий день. — ніяково вітаюся з дівчиною.

̶  Добрий день. Я до вас. — ледь посміхнулась. Натиснула кнопку ліфта. Опустила очі.

̶  Добре... Як почуваєтеся? — питаю.

̶  Бувало й краще... — дивлюся на цю тендітну красуню в легенькому, світлому платтячку майже до землі, що так вдало підкреслює її жіночність. Не знаю, що казати. Двері зачинилися, ліфт почав підніматися. Вона ніяково підняла на мене погляд. На блідих щічках показався ледь помітний рум’янець. Не знаю, чи від того, що ми сам – на – сам, так близько, чи тому, що вона так смачно пахне чимось солодким, мене охопило дивне хвилювання. Як в 10 класі перед першим побаченням. Що зі мною робиться? Як школяр, чесне слово. Так раптом захотілося, накинутися на неї, захопити це тендітне тіло в обійми, впитися устами в пухлі губки, покриті рожевим блиском. Вдихнути її аромат, відчути, як вона розслабляється в моїх руках і...

  Стоп. Куди мене несе? Геть здурів. По – перше, вона сумнівна особа з венеричною інфекцією, а по – друге... Мабуть, думає, що за ідіот зіпсував мені вечір з чоловіком. А я тут... Фантазую... Любомире, візьми себе в руки, нарешті! Наказую собі. Її слова помогли мені отямитися.

̶  Ви... Вже знаєте результати моїх аналізів? Все так, як думали? — не сміливо питає.

̶  А... Так... Так, як я думав. Але... Не бійтеся, вилікуємо вас. — вона мило посміхнулась, а я, не знаю нащо, додав:

̶  Все в вас буде добре, ще зможете народити здоровеньку дитину. — дівчина, чомусь, сумно скривилася, зітхнула. Опустила очі. Я відчув, що ляпнув зайве. Але... Що такого? Хотів підбадьорити. Потім тихо промовила:

̶  Це навряд... — і поглянула на мене зі сльозами на очах. Не очікував. Остаточно розгубився. Що я такого сказав? А, в неї ж чоловік безплідний. Як я забув?

̶  Вибачте... Я... Щось не те ляпнув... Не хотів вас образити... — а тоді додав, згадавши свою поведінку в клубі, — ні тоді в клубі, ні зараз... — Каріна швидко витерла очі, взяла себе в руки і твердіше промовила:

̶  Нічого... Ви не зробили нічого страшного. Тоді... То... Просто непорозуміння, а зараз... Не ваша вина, що я така плаксива останнім часом. Просто... Зараз непростий період. Ненавиджу плакати. Не звертайте уваги. — ніяково посміхнулась. Я хотів щось відповісти, але раптом ліфт здригнувся, загудів і зупинився. Двері не відчиняються. На табло 4 поверх. Ми здивовано переглянулись. Я спробував викликати диспетчера, та кнопка виявилась безпорадною. Каріна розгублено дивилась, то на мене, то на зачинені двері.