Розділ 7

Каріна

  Той вечір мав бути звичайним, нудним, як і більшість моїх вечорів в останні місяці. Та, вийшло зовсім інакше. Коли почула дзвінок в двері, не очікувала побачити Костю. Приємний сюрприз.

̶  Ну, привіт, старий! — кажу з посмішкою, відкривши двері і впускаючи в квартиру високого, молодого спортсмена.

̶  Привіт, мала! — широко посміхається. Заходить в квартиру. Впевнено роззувається і заходить у вітальню. — як справи? — питає. Підтягує модні штани на м'язистих стегнах, розсідається на величезному, м’якому дивані. Витягнув довгі ноги перед собою.

̶  Та... Може бути... — зітхаю і сідаю в крісло навпроти.

̶  Щось ти геть зів’яла останнім часом, мала. Що з Мироном? — питає спокійно.

̶  А, що? Нічого... Хорошого...— сумно відповідаю, кручу в руках телефон, щоб хоч чимось їх зайняти.

̶  Зрозуміло... — провів п'ятірнею по волоссі. Дивиться на мене уважно. — Каріно, так діло не піде. Треба тебе трохи провітрити, бо...

̶  Що? — не розумію до чого вік хилить.

̶  А те, що ти маєш вигляд такий, ніби життя закінчилося. Мала, отямся! Ти, хіба стара баба? Сидіти в чотирьох стінах, чекати, поки мохом поростеш. Так не можна! — я криво посміхаюся.

̶  Ну ти... А, що я, по – твоєму маю робити? Бігати по барах, чи ще десь шукати собі хлопа? Такого самого, або ще гіршого на свою голову.

̶  Чого так одразу гіршого? Карін... Ти, як наш батько, зациклилась. Тільки ж йому за 60, може й правильно, що нікого не шукає, а помідори садить, а тобі? — я зітхнула.

̶  І що ти пропонуєш? Частіше бувати в твоєму фітнес - центрі?  - посміхнувся.

̶   Можна...  Для початку, ходімо десь розважимося. Як в старі добрі часи. А? — підморгує мені.

̶  Де, Кость? — питаю здивовано.

̶  Ну... Наприклад в одному клубі. Я знаю класний. Тобі сподобається. Там жива музика, нормальні люди ходять, не якась п’яна шантрапа. Сьогодні там одне тріо виступає. Я бачив їх. Дуже класні. Поїхали! — каже з таким заразним ентузіазмом, що неможливо не піддатися. Знає, як я люблю музику. Але, я не поспішаю бігти збиратися.

̶  Костя, в тебе, що, знову дівчини нема? Вирішив поняньчити молодшу сестру?

̶  У – м... Скажімо, так... Ми з Миросею розійшлися, але, то не важливо. Я ж не просто так, Карін. Думаєш, мені байдуже, що ти так сохнеш? — дивиться так... Ех, люблю його за цю доброту, щирість. Просто своя людина, яка без зайвих питань завжди готова помогти, підтримати. Як колись, в школі, закочував рукави і рвався мене захищати, як тільки хтось образив, так і зараз. Посміхаюся йому зворушена.

̶  Дякую, братику... — кажу, а очі, чомусь, затягує волога. — ти дуже милий, вдячна тобі, але... Не сьогодні. Може, колись... — брат різко встає, підходить, присідає біля мене. Бере мене за руки і каже рішуче:

̶  Так, мала! Ти чого? Геть розкисла. Поїхали. Я сьогодні на рідкість викроїв час. Ти ж знаєш, вічно зайнятий. Як я буду на роботі, тоді сиди собі тут і хлипай, але не зараз. Даю тобі 5 хвилин на збори! Бігом! — ну, що тут скажеш? Спробуй відмовитися. Та... Може справді, чом би й ні?

̶  Будь по – твоєму, не маю сили сперечатися. Поїхали. Я зараз. — кажу посміхаючись. Брат зрадів, засміявся.

̶  О, це інша справа! Давай скоренько.

̶  Я швидко переодягнулася в елегантний комбінезон. Темно – синій, з прямими брюками і квадратним невеликим декольте. Взула босоніжки на високих каблуках. Трошки підмалювала губи й очі, поїхали.

  Клуб виявився і справді гарний. Слабке, романтичне освітлення. Дуже красивий інтер’єр. Рідко розставлені круглі столики, що застелені світлими оксамитовими скатертинами. На невеличкій сцені виступало тріо гітаристів. Вони виконували дуже запальні латиноамериканські пісні, або просто мелодії. Супер. Ми сиділи в пухких кріслах, потягували коктейлі і насолоджувалися вечором. Часом, навіть,  трохи підспівували і ввесь час хотілося танцювати.

  Я так розвеселилася, що на якийсь час геть забула всі свої проблеми. Ми розмовляли, згадували різні бувальщини з дитинства і пізніші. В брата дуже компанійська, легка вдача. Почувалась невимушено і радісно. Коли музиканти почали ходити поміж столиками з гітарами, я вмовила брата попросити в них інструмент і заграти мені. Він опирався, але, я наполягла. Колись в нього непогано виходило. Так захотілося згадати нашу юність, як було весело в компанії.

  Костя, ніяково посміхаючись, почав грати, а я від задоволення аж прикрила очі і підперла голову кулаком. Заслухалася. Хоч брат, м’яко кажучи, не дуже видатний музикант, але для мене він чудовий. В той момент здавалося, що ми повернулися в минуле. В нашу безтурботну юність. В роки, коли, будучи старшокласниками збиралися, деколи, з друзями, грали на гітарі, співали прості популярні пісні. Танцювали. Стало так тепло, гарно на серці. Наче і не було в мене ніяких неприємностей, а я все та ж щаслива пацанка, яка купається в любові рідних і друзів і мріє про всяку всячину.

  Раптом нашу ідилію перервав якийсь псих.

Любомир

   Класно, що Андрій витягнув мене сьогодні з дому. Файне місце. Гарно, весело. Ми довгенько сиділи, трохи випили якогось незвичного лікеру. Андрій казав, що не міцний, але  як на мене, то «розгрібає» він ще й як. Мені почало ставати так файно... Чим раз все гарніше, плавніше перед очима. Музика якась, з кожною піснею тягучіша... Дивні відчуття. Що за напій такий?