Розділ 3

 Каріна 

  Добре, що Стрийський парк близько. Можна побігати. Тільки сьогоднішня пробіжка не в радість. Страшенно нема сили і знову той біль внизу живота. Ледве пробігла третину звичного маршруту. Останні кілька тижнів щось дуже підозріле відбувається з моїм здоров'ям. При чому, щораз гірше. Як же я не хочу до лікарів... Находилася по них, досить.

  Стараюся вчасно виїхати на роботу, незважаючи на кепське самопочуття. Їсти знову не хочеться. Може, це шлунок дає про себе знати? Я його останнім часом не дуже балую. Чай, салат, коли – не – коли ще щось. Але, ні, не все так просто. Якби ж тільки біль, є ж і інші симптоми. Щось тут не чисте...

̶  Доброго ранку, Леве Миколайовичу. Ви сьогодні рано. — повертаюся в кріслі  і кажу спокійно, коли шеф зайшов в кабінет. Все одно я перша. Він, часто спізнюється.

̶  Привіт. Як настрій? — широко посміхається.

̶  Дякую. Нормальний. — так я тобі й скажу правду... Ще чого?

̶  Каріно...  — ніяково починає казати, підійшовши до мого столу. — тут така справа...

̶  Що?

̶  Та  фірма... Що  постачають нам  декоративні штукатурки. В них так сталося, що пішла бракована партія, пам’ятаєш?

̶  Так, ті іспанські? Звісно, знаю. І? — дивлюся на шефа запитально.

̶  В них будуть великі збитки, якщо ми все повернемо... То... Вони пропонують домовитися...

̶  Як це?

̶  Ну... Ми повернемо тільки невелику частину, а решту, залишимо. Вони щедро віддячать...— ніяково каже, постукуючи по столу довгими пальцями.

̶  Тобто... Ви пропонуєте продавати бракований товар і взяти за це «віддяку»? Жартуєте? — не вірю своїм вухам. Чула про нього різне, але так прямо, ще не стикалася. Його недавно взяли сюди працювати. — а, як люди почнуть повертати з претензіями? А, як начальство дізнається? Я думала, ми будемо шукати іншого виробника, з яким би не було таких проблем, а ви хочете...

̶  Не бійся. Не буде жодних проблем! Люди не зможуть нічого доказати, а з начальством... В них ціла мережа, мільйони, не збідніють. Ти ж розумниця, придумаєш, як все зробити... — кладе теплу долоню на мою руку. Я нервово відсмикую свою кінцівку і кажу обурено:

̶  Леве Миколайовичу, я на таке не підписуюся. Це, хіба жарти? Там велика сума!

̶  В тому то й справа... Велика сума винагороди за допомогу поставщику... — тихо тягне.

̶  Ні! Це без мене! — фиркнула і відвернулась до комп’ютера.

̶  Каріно... — вже строгіше говорить шеф. — Я директор, останнє слово за мною!

̶  Так, директор, але виконавчий, а не генеральний. А через мої руки проходять майже всі документи, які пов’язані з цим, тому, в разі чогось, ніхто не повірить, що я не знала! — повертаюся і кажу різко.

̶  Не бійся, дорогенька... — заспокоює мене шеф.

̶  Легко вам сказати. Я звикла жити чесно, не хочу...

̶  Я все розумію. А ти глянь з іншого боку — ми зробимо добре діло поставщику, врятуємо їх, вони нам віддячать... Тобі хіба зайві гроші?

̶  Досить! Прошу вас. Так не можна…  — піднімаю руки догори. Кручу головою. — шеф насуплюється.

̶  Каріно, та зрозумій же,  — далі ще довго мене вмовляє, то батогом, то пряником. Зрештою, знервовано вигукує:

̶  Я директор, ти в моєму кабінеті, буде, як я сказав! І ти підпишеш, інакше... — я закипіла. Встала з крісла.

̶  Що? І якщо ви забули, це мій кабінет. Вже 3 роки. У вашому ремонт. Прошу не тиснути на мене! Ми наймалися дбати про інтереси даної фірми, а не якихось поставщиків. Репутація магазину не мало важить. Забули лозунг? Високі стандарти у всьому. І... якщо вилізе, то винна буду я, не думаю, що ви побіжите тоді мене захищати. — директор гнівно фиркнув, відвернувся. Потім взяв кейс і вийшов, гримнувши дверима. Я безсило опустилася на крісло. Сперлася до столу ліктями, схилила голову на руки. Та, що ж це таке? Мало мені своїх проблем, ще й цей... Любитель легкої наживи. Кажуть, біда сама не ходить... Чую стук в двері.

̶  Можна?

̶  Заходь... — видихаю втомлено.

̶  Привіт. Я тут... З шефом розминулась. Такий сердитий... Що сталося? — каже наш менеджер з персоналу, Іра.

̶  Ой, не питай... Що за день...?  — зітхаю.

̶  Бідолашка... Щось ти маєш нездоровий вигляд. Ти не хвора часом? Чи то він тебе так дістав? — турботливо питає дівчина, сідаючи біля мене.

̶  І те і інше... — кажу тихо. — Каву будеш? — питаю подругу.

̶ Та давай. Ти вже снідала? Я щось маю! — витягає дві свіжі, пахучі булочки з пакета.

̶  О – о... Це, мабуть, пішло б мені на користь. Хоч і не хочеться їсти.

̶  Так, ніяких не хочеться. Я ображуся. — безапеляційно заявляє тендітна брюнетка. — я навмисне бігала, купила тобі, а вона...  Мусиш з’їсти!

̶  Добре, добре... Давай. — повільно встаю, йду, вмикаю чайник в дальшому куті затишного кабінету. Готую Ірі каву, собі чай.

̶  А ти по роботі? Чи тільки на каву? — питаю, звернувши увагу на папку з паперами, яку принесла дівчина. Треба ж зробити вигляд, що працюємо, якщо раптом Звір повернеться.