Розділ 2

Любомир

  Ненав’язлива музика вливається у вуха, проникає щораз глибше. Розслабляє, заколисує. Ніжний голосок юної співачки пестить мій слух, мелодійно оспівує біль розбитого серця. Як вчасно. Ніби, знала, про що я думаю, марнуючи літній вечір за склянкою дорогого віскі в цьому напівтемному барі.

  Що я тут забув? Сам не знаю. Ноги самі принесли. Точніше, авто привезло. Дожився. Я ж раніше не пив, коли за кермом. Що тепер? Ще трошки посиджу, ще скляночка і... Таксі... Додому. До мого тепер порожнього дому, де ніхто не чекає. Хоча... Ні, чому ж? Чекає. Тарзан. Добре, хоч він залишився. Вірний друг. Так... Друг... Тільки ж з ним не поговориш... Хоч він... Так, уважно слухає, але не скаже щось, типу — друже, не сумуй, все налагодиться. Вона повернеться, все у вас знову буде добре. Стоп. Що я плету? Яке повернеться? Яке добре? Не буде вже нічого доброго, бо вона... Ех... Як могла? Чого їй бракувало? Це просто... Капут... Все... Все коту під хвіст...

̶  О, Любомире, це, ти? Не часто до нас заходиш! — за барною стійкою з’являється Олег, власник закладу і мій друг. Ну, як друг? Швидше добрий знайомий. Потискаємо руки.

̶  Привіт, Олеже. Як поживаєш? Бачу, справа йде не погано, людей досить.

̶  Так, дякую. Гріх жалітися. Бар процвітає. Особливо, коли взяли нову співачку. Як тобі? — питає, киваючи в бік стрункої красуні в чорній довгій сукні, що зараз закінчує співати на маленькій сцені.

̶  О, так, супер. — кажу щиро.  — файна дівчина, гарний голос. Тільки пісня ця... Сумна... — зітхаю. Олег посміхається, уважніше дивиться на мене.

̶  Так, може справа не в пісні? Щось ти без настрою сьогодні. Розкажеш? — поплескує мене по плечі. Що йому розказувати? Хоча... Можна. І так скоро всі будуть знати. Шило в мішку не сховаєш. Глибоко зітхаю, кручу двома руками майже порожню шестикутну склянку, ганяючи її по дерев’яний поверхні туди – сюди. 

̶  Налий ще. — підсуваю тару до високого чоловіка в стильних штанях, сорочці з коротким рукавом і яскравій жилетці.

̶  Ти... Додому на таксі? — питає, наливаючи ще порцію спиртного.

̶  Угу... Машину завтра заберу. Приглянете?

̶  Та... Без проблем... — дивиться, як я заливаю в себе віскі. Кривлюся.

̶  А – х... Пішло, як в суху землю, — кажу, криво посміхаючись знайомому.

̶  Любомире, то, що сталося? Чи... Не хочеш розказувати? То таке діло... Я не...

̶  Та, нічого. — відказую йому. — просто розлучаюся з Женею.

̶  Та ти, що? Правда? — здається, щиро дивується Олег. — і... Що, вже все вирішили? Може, передумаєте? Всяко буває... Люди сваряться, миряться...

̶  Так, буває... Але в нас... — піднімаю затуманений погляд і дивлюся прямо в очі співрозмовника. Чітко вимовляю упівголоса:

̶  Олеже, вона пішла до  іншого. Розумієш? До якогось... Гітариста, щоб йому... ! Вільного музиканта, що подорожує по світі задля натхнення і з яким їй цікаво.  ̶  От так. — прицмокую, зітхаю голосно. Співрозмовник здивовано крутнув головою.

̶  Ну й ну... Оце так... Не подумав би... Ото баби пішли тепер! Чого їм треба?! Не цікаво? З тобою? Капець... Я в шоці...

̶  Я теж... Виявляється, «я занадто правильний мудак, який дістав своєю серйозністю». Уявляєш?

̶  Так і сказала? От, зараза... Пригод захотіла? Просто спокійно жити з нормальним мужиком не в кайф?

̶  Очевидно... Та... Тут, ще одне. Вона не хотіла... — ні, не буду починати цю тему, надто вже болить. — одним словом, отакі - то пироги, Олеже... — видихаю, залпом допиваю віскі. — давай ще один, останній... — кажу ніяково, бачачи, як він на мене дивиться.

̶  Слухай, я розумію, в тебе серйозна причина, але... Може, досить? До квартири дійдеш? Не впадеш десь там на сходах? В тебе ж там ліфта, здається, немає, якщо не помиляюсь.

̶  Давай, давай. Не бійся. Все під контролем. Зайду. — ти диви, який... Ще й пам’ятає, де я живу. Так, в нашому історичному будинку ліфта в принципі бути не може. Коли в центрі Львова будували ті триповерхівки, то ліфтів і не знав, мабуть, ніхто. Добре, хоч відреставрували. Все таки, історична пам’ятка. Треба з’їжджати звідти. Набридло. Та й... Місця там тепер забагато на нас двох з Тарзаном.

̶   Все налагодиться. — ніяково каже Олег, підсуваючи до мене наповнену склянку. — ти мужик такий, що тільки свисни, завтра черга буде. А твоя Женька ще буде чухатися, де не свербить. — я посміхнувся.

̶  Черга? Так в мене щодня під кабінетом черга. І що з того?  — Друг теж  засміявся.

̶  А я про що? Та знайдеш собі ліпшу. Он скільки дівчат, жінок мріють хоч якогось мати. А ти он... — показує на широкі плечі, мовляв, я не з гірших.  Це я й сам знаю. Тільки, якби ж то помогло...

̶  Дякую, друже. — випив, ще трохи погомонів з Олегом, розпитав, як в нього, як сім’я.  Потім заплатив, попрощався і вийшов в коридор. Дзвоню по таксі.

̶  Добрий вечір. Можна машину до бару «Білий орел»? Так, а потім на вулицю Городоцьку. Добре. Дякую.

  Ще, мабуть, ніколи не було так важко підніматися на 3 поверх. Ху – х... Нарешті... Починаю цілити ключем в замкову щілину. О, попав. Супер. Одразу чую голос Тарзана. Не встиг зайти в квартиру, як мій дружбан кинувся радо до мене. Мало не звалив з ніг. На яких я, до речі, і так не твердо тримався.