Розділ 1

  Замовила собі улюблений чай з бергамотом, а Світлані каву з вершками і чекаю. Подруга ніколи не відрізнялася особливою пунктуальністю. Завжди забігана, виснажена. Але, це не заважає їй знаходити час деколи зустрітися зі мною в улюбленому кафе, чи запросити в гості. Це вже хороша традиція. Щоб я робила без підтримки дівчат? Особливо зараз, коли все життя пішло шкереберть.

  В затишному кутику львівської кав’ярні трохи заспокоююся. Добре, що вдалося вирватись з роботи хоч на годинку. Останнім часом нерви нікудишні. Те, що раніше просто спокійно робила, вияснювала, тепер так дратує, що закипаю, як, чайник. Все і всі не подобаються. Нервує кожне нагадування шефа, що чогось ще не зробила, кожен телефонний дзвінок, що, здається, не по ділу. Колеги,  менеджери, що приходять, все дратує. Наче, з мене зняли шкіру, і тепер кожен дотик, боляче вражає. Та найгірше бісять мужики, коли починають робити незграбні компліменти, кудись запрошувати. Ох! Закипаю, в мить. Сама в шоці. Але не можу нічого з собою зробити. Якщо так піде далі, почну кидатися на невинних людей.

  Задумалася, мимоволі кручу на пальці обручку. Глянула. Ех... Така гарна, широка, з трьома маленькими діамантами. Раніше в мене була тоненька, проста. Ми одружувалися молодими, не могли дозволити собі чогось дорожчого. Але десь трохи більше року тому Мирон купив нам ці, дорогі, красиві. Подарував на річницю. Я так щиро тішилася... Господи... Якби ж знала... Не підозрювала, що всі ті подарунки, то... Жах... Як він міг? Мабуть, десь там в середині ще мав якісь залишки сумління, тому й придобрювався до мене дорогими подарунками, роблячи мерзоту за спиною. Золото, машина, путівка в Хорватію. Все це було так незвично, але, я пояснювала все тим, що бізнес чоловіка пішов угору, тому й почав балувати мене.

  Що тепер? Зняла той перстень, що попри свою красу, тепер геть не радує, швидше навпаки, дратує. Завдає болю, наче, обпікає палець. І чого я не зняла його раніше? Бракувало сміливості? Поглянула на свою долоню без обручки. Гарна — симпатичний, французький манікюр на тоненьких пальчиках. Все, наче, добре. Але... Почуваюся, як гола, без того персня. Лихо моє... Так звикла... Все - таки, більше 11 років практично не знімала. Що з ним зробити? Викинути в смітник? Вкинути в шапку якомусь жебракові на вулиці? Серце стискається, не можу. Згадалося, як трепетно ми одягали одне одному обручки на весіллі. Непомітно по щоках покотилися сльози. Хай їм... Чого це я розкисла? Люди ж довкола... Роззирнулася, швидко витерла очі долонями, шморгнула носом. Ні, не буду плакати. Не зараз. Не тут. Та й скільки вже можна? За останніх півтора місяці виплакала вже море сліз. Хай його качка копне, того Мирона, ту обручку, путівку, яку довелося повернути і все, що пов’язано з тим чоловіком.

 Підперла голову руками, важко видихнула.

̶  Каріна? Це ти? — мене покликав знайомий дзвінкий голосок. — далі журишся? — піднімаю обличчя до подруги, що сідає навпроти мене за столик.

̶  Привіт, Світлячок. А, ти все така ж весела і енергійна? Добре, хоч хтось...

̶  Привіт. Вибач, що спізнилася. З тими дітлахами... Та, чого ти, дівчино? Ти теж енергійна. Принаймні, була... Раніше... — скривилася подруга, оцінивши мій теперішній стан.

̶  Еге ж... Була... — зітхаю і непомітно ховаю обручку в меленьку внутрішню кишеню сумочки.  — та, не зважай... Я вирішила, що вже досить плакати.

̶  Оце правильно. Рано ще себе закопувати. Така молоденька, гарнюня. Краще постарайся бути щасливою без нього. Хай потім лікті собі кусає. Паскудник... — тихіше, але зі злом вимовила останнє слово Світлана. Я засміялася.

̶  Дякую, дорогенька. Твоя правда. Треба вчитися жити без чоловіка. Не маленька, не пропаду.

̶  Ну... Я не зовсім це мала на увазі... Без Мирона Карого — так, але зовсім без чоловіка... Не думаю, що це хороша ідея. — я хмикнула.

̶  Ти знову за своє! Знаю, знаю... Але... Ну їх! Всіх разом взятих, усі однакові, зрадники!

̶  Все з тобою зрозуміло. Ще не відійшла. Нічого... Колись тебе попустить і ти заспіваєш інакшої...  — каже подруга, висипаючи з пакетика  цукор в каву і помішуючи ложечкою запашний напій в гарній квадратній філіжанці. Я допила  свій чай, махнула офіціантові, щоб підійшов. Замовила легкий салатик і ще чаю.

̶  Ти щось будеш? — питаю Світлану.

̶  Ні, дякую. Я вже обідала.  Тільки  з дому.  — офіціант пішов. Ми продовжили розмову.

̶  Не знаю, дорогенька. — зітхаю. — може ти й добре кажеш, але зараз мені здається, що це кінець. Все. Більше жодного хлопа! Не хочу знову на ті самі граблі! — Світлячок посміхнулась. Каже:

̶  Каріночко, це в тобі говорить біль, образа. Це мине. Рано, чи пізно.

̶  Може й так... — сумно тягну. — та, годі про мене. Розкажи ліпше, як ти? Як діти? В Мартусі вже пройшов той висип? — подруга оживилася. Про дітей вона може говорити безперестанку.

̶  Так, дякую, дорогенька. Ти так все пам’ятаєш? Вже все нормально. Так і не знайшли, на що була та алергія. Але вже пройшла. Слава Богу. А то вже й не знала, що робити. А загалом... — сумно зітхнула, провела рукою по короткому хвилястому волоссі. — все, як завжди... Мій знову залишився без роботи...

̶   Та ти, що? Знову? — вражено запитую. Це ж уже вкотре. Кошмар, як вона це терпить? — що сталося? — питаю, неохоче жуючи салат. Апетиту геть нема останнім часом.

̶  Що? Як завжди... Ти ж знаєш мого «милого». Не любить він напружуватися. Бачте, важко йому було, тому не міг встигати вчасно з замовленнями. От шеф і звільнив. Кому потрібен ледар? За гарні очі, може, десь і платять, тільки не на меблевій фабриці...