Пролог

Живеш, плануєш, мрієш. Впевнена, що все в тебе добре, все під контролем. Щодня з усіх сил стараєшся робити мудрі, правильні рішення. Наскільки дозволяє інтелект, виховання, досвід, обставини.

  Намагаєшся ставити достойні цілі і крок – по – кроку їх досягати. Старанною працею, недоспаними ночами, деколи, підірваним здоров'ям. Йдеш, живеш, намагаючись чогось добитися, кимось стати. Деколи геть видихаєшся, потім встаєш, далі намагаєшся вести боротьбу з проблемами, з людьми, з самою собою. Твердо віриш, що ті, хто раніше був і є зараз твоєю підтримкою, хто такий цінний для тебе, без кого не уявляєш життя, завжди будуть поряд. В горі і в радості. Будуть любити, оберігати. А, як же інакше? Ти ж їх любиш. Готова всім пожертвувати заради близьких людей. І невідомо, чому, переконана, що і ті люди так само готові на багато - що заради тебе.

  Та, одного «прекрасного» дня дізнаєшся, що ти, виявляється, не така вже й особлива. Не така дорога людина, яку справді  бояться втратити. Якій легко знайшли заміну. Або просто вважають, що ти можеш спокійно ділити їх з іншими, не претендуючи на особливу повагу, не ставлячи претензій. А, що? Тобі кажуть — вибач, я просто недосконала людина. Я інакше не можу, чи не міг. Так сталося. А ти не можеш збагнути, коли ж ваші ідеальні стосунки перетворилися в фарс, в жалюгідну видимість. Коли ви перестали бути відвертими і близькими? Що ти пропустила? Що зробила не так? Чого не зробила? Безліч питань засипаються на тебе, а відповідей нема.

  Що робити? Як жити далі, коли в тебе вибили землю з під ніг? Коли все, у що вірила, розсипалося? Все виявилося не щирим золотом, як тобі здавалося, а дешевою позолотою, такою тоненькою, що стерлася при першому ж натиску обставин, оголяючи бридку іржу. Не діамантами чистої води, а простими скельцями, які потріскали від найменшого удару і розсипалися на дрібненькі осколки, забруднюючи собою ту чисту воду.

  Чи можливо після того, як тобою знехтували, принизили знову почати вірити людям? Далі боротися за свої мрії, досягати цілей? Звідки брати сили, щоб не озлобитися на цілий світ? Щоб не почати ставитися до всіх однаково, як до зрадників? Та й, чи є вони? Не зрадники, вірні? Чи є ті, хто не зранить твого пошрамованого серця? Хто підійме тебе з колін і змусить повірити, що є на світі справжні почуття, справжня любов. Така, що зцілює найглибші рани, лікує тіло і дух. Така, що не згасає, коли на неї дмухне легкий вітерець. А ще сильніше розгоряється, перетворюючись в велике полум’я, що зігріває в будь-яку погоду.

  А, може, варто обдумати і оцінити минуле по – іншому? Може, не все втрачено і є шанс відбудувати зіпсовані стосунки? Пробачити помилки і почати все з нуля? Що з цього вийде? Що краще? Будувати геть нове, невідоме, чи реставрувати звичне старе?

  Щоб дізнатися відповіді, необхідно ризикнути. Дозволити собі спробувати побудувати своє життя наново. З тими, хто, все ще такий рідний, попри образи, або з іншими, чужими людьми. Довіритися, проганяючи нав’язливий страх, що тебе знову боляче зранять і залишать так помирати. Не від кровотечі, а від туги, відчаю. Але, зраненому від цього не легше. Бо однаково важко, а, може, й ще важче одужати від ран душевних, ніж від фізичних. А часто й зовсім не вдається. Коли нема лікаря. Когось, хто підтримає, розрадить серце. Кому не байдуже.

  Як буде зі мною? Що я оберу? Чи знайдеться для мене лікар? Вилікує мене, чи ще гірше розіб’є серце?