Наш будинок нагадував село. Його побудували для працівників заводу за радянських часів. Мешканці під'їзду добре знали один одного. Сусідка тітка Варя і мама вечорами на кухні обговорювали світові події та жіночі справи. Я частенько чув ці розмови, але ніколи не втручався.
Одна тема залишалася незмінною — як завагітніти тітці Варі. Вона молилася до Пресвятої Богородиці, відшіптувала врочення, розраховувала дні овуляції, пила цілюще зілля, зварене знахарками, і ліки, створені за останніми науковими досягненнями. Завагітніти не вдавалося. Сподіватися залишалося лише на диво. Хтось махнув би рукою і здався, проте тітка Варя шепотіла мамі:
— Що б там не казали, я хочу цю дитину. Отже, диво має статися.
І воно таки сталося. Спочатку сусідка округлилася. Через деякий час на сходовому майданчику з'явився дитячий візок. Із-за стіни долинув плач немовляти. Народилася Поліна.
Того літа я закінчував перший курс університету. Моє бурмотіння про завтрашній іспит залишилося непоміченим. Тітка Варя закотила дитячий візок до нашого передпокою.
— Поколишеш, якщо заплаче, — пояснила вона і зникла за дверима.
Якщо заплаче? Це жарт? Поля вже плакала. А мені потрібно готуватися. Я затягнув візок до вітальні. Пристосувався колихати його ногою, вивчаючи конспект. Потім поліз на антресолі пошукати книжку. Правою ногою стояв на стільці, а лівою продовжував гойдати малу. Незграбний рух нахилив коляску, Поля перелетіла на диван і страшенно закричала. Я злякався. Мала, вочевидь, не прагла починати кар'єру каскадерки. Зіскочивши зі стільця, я схопив Полю і пригорнув до себе. Вона стихла. Так з'явилася наша перша таємниця. Зізнатися сусідці про незвичайний випадок я не наважився. Розповів Полі набагато пізніше.
На мою думку, Баба Яга не може допомогти виховати чемну людину, проте на прохання тітки Варі мені довелося перевтілюватись у цього міфологічного персонажа. Твердження, що я навчаюся на письменника, а не на актора, не бралися до уваги. Обличчя обмотувалося хустиною, на футболку зав’язувався старий сірий шарф, і з віником у руці мене заштовхували до дитячої кімнати. Таке собі чудне «на добраніч». Поля впізнавала мене, нехай і ховалася під ковдру. Гра спрацьовувала, мала засинала.
— Може, краще ви їй казочку почитаєте? — пропонував я.
— Читай, хто тобі заважає? А я часу на дурниці не маю, — відповідала тітка Варя.
Мені, зізнаюся, теж не дуже кортіло читати дитячі книжки, тому залишався ритуал із Бабою Ягою.
Я одружився, коли Поля пішла до третього класу. Після весілля орендував квартиру в сусідньому дворі, аби уникнути сварок між мамою і коханою. Незабаром мене запросили працювати редактором до видавництва. У вільний час я писав. Моя кімната в квартирі батьків перетворилася на кабінет. Тут ніхто не заважав мріяти. Я занурювався в історії про хлопчиків, пригоди, пошуки скарбів. Вигадував свій власний, особливий світ, більш яскравий, аніж справжній.
Кухонні посиденьки мами й тітки Варі залишилися незмінними, але тепер із сусідкою приходила Поля. Мама діставала їй мої старі конструктори та машинки і висипала купою посеред вітальні.
Одного вечора я дописував оповідання. Мені ніяк не давався епізод. Виношування ідеї іноді займає набагато більше часу, ніж записування самої історії. Я сидів на ліжку і втупився у простір перед собою. У ньому вирувало життя.
Двері відчинилися, і в отворі з’явилася голова.
— Що ти робиш? — спитала Поля.
— Працюю.
Двері зачинилися. Я поринув у всесвіт бабусиного села і свого дитинства, з якого черпав натхнення. Двері знову відчинилися.
— Що ти все-таки робиш?
— Працюю.
— Що це за робота — дивитися перед собою?
—Я створюю свою країну.
Поліна зайшла до кімнати.
—Яку країну? Покажи.
Вона помахала руками переді мною, ніби хотіла переконатися, чи є там хтось.
—Де ти її бачиш?
—Заплющуй оченята, — наказав я, — і уявляй те, що чуєш.
Я почав читати історію. Поля уважно слухала, не перебивала. Щойно я замовк, вона розплющила очі.
— Мені подобається твоя країна. Чи може вона бути і моєю також?
Я кивнув.
Спливали роки, Поля подорослішала і перестала навідуватися до нас. Іноді ми стикалися на сходовому майданчику і завжди усміхалися одне одному, наче обмінювалися паролями. Вона була не просто сусідкою, маленькою дівчинкою. Вона оселилася у моїх думках і часом ставала героїнею творів.
Якось я зустрів Полю, яка щось шукала на килимку біля моїх дверей.
— Загубила ключі… Батьки на роботі, — засмучено вимовила вона.
Мене насторожив її сумний вигляд. Я запропонував попити чаю. Ключі від їхньої квартири лежали в шухляді комоду у вітальні, але мені здавалося справжнім божевіллям відпустити її у такому стані. Поки я діставав цукерки та печиво, Поля почала говорити. Вона тримала голову в долонях, спершись ліктями на стіл. Складалося враження, ніби слова виштовхувалися фізичним тиском на скроні.
— Я не загубила ключі. Я чекала… на тебе.
Звертання торкнулося душі й дивним чином стерло різницю у віці. Я сів навпроти.
— У нашому класі є хлопчик Ігнат. Він писав есемески, залишав цукерки на столі, маленькі сувеніри з сердечками... Я не відразу погодилася на побачення. Хто він, а хто я. Щоранку водій привозить його на крутій тачці. Він носить дорогі фірмові речі… Але він писав, приносив подарунки... І я повірила. Ми ходили разом, сиділи за партою протягом місяця. Він називав мене Сонечком, а тиждень тому сказав: «Вибач, Полю, я хотів, аби Влада ревнувала» — і пішов...
Вона подивилася на мене таким поглядом, який говорив: це ще не все. Сльози котилися щоками. Хвилі горя наповнювали кухню. Усередині все вирувало: «Козел. Недоумок. Сволота. Він не гідний цієї дівчинки..." Усі слова, які б могли втішити Полю, зникли. Що я за письменник, як не можу дібрати слів, коли потрібна допомога? Поля глибоко вдихнула-видихнула і продовжила: