Особлива країна

Наш будинок нагадував село. Його побудували для працівників заводу за радянських часів. Мешканці під'їзду добре знали один одного. Сусідка тітка Варя і мама вечорами на кухні обговорювали світові події та жіночі справи. Я частенько чув ці розмови, але ніколи не втручався.

Одна тема залишалася незмінною — як завагітніти тітці Варі. Вона молилася до Пресвятої Богородиці, відшіптувала врочення, розраховувала дні овуляції, пила цілюще зілля, зварене знахарками, і ліки, створені за останніми науковими досягненнями. Завагітніти  не вдавалося. Сподіватися залишалося лише на диво. Хтось махнув би рукою і здався, проте тітка Варя шепотіла мамі:

— Що б там не казали, я хочу цю дитину. Отже, диво має статися.

   І воно таки сталося. Спочатку сусідка округлилася. Через деякий час на сходовому майданчику з'явився дитячий візок. Із-за стіни долинув плач немовляти. Народилася Поліна.

Того літа я закінчував перший курс університету. Моє бурмотіння про завтрашній іспит залишилося непоміченим. Тітка Варя закотила дитячий візок до нашого передпокою.

 — Поколишеш, якщо заплаче, — пояснила вона і зникла за дверима.

Якщо заплаче? Це жарт? Поля вже плакала. А мені потрібно готуватися. Я затягнув візок до вітальні. Пристосувався колихати його ногою, вивчаючи конспект. Потім поліз на антресолі пошукати книжку. Правою ногою стояв на стільці, а лівою продовжував гойдати малу. Незграбний рух нахилив коляску, Поля перелетіла на диван і страшенно закричала. Я злякався. Мала, вочевидь, не прагла починати кар'єру каскадерки. Зіскочивши зі стільця, я схопив Полю і пригорнув до себе. Вона стихла. Так з'явилася наша перша таємниця. Зізнатися сусідці про незвичайний випадок я не наважився. Розповів Полі набагато пізніше.

На мою думку, Баба Яга не може допомогти виховати чемну людину, проте на прохання тітки Варі мені довелося перевтілюватись у цього міфологічного персонажа. Твердження, що я навчаюся на письменника, а не на актора, не бралися до уваги. Обличчя обмотувалося хустиною, на футболку зав’язувався старий сірий шарф, і з віником у руці мене заштовхували до дитячої кімнати. Таке собі чудне «на добраніч». Поля впізнавала мене, нехай і ховалася під ковдру. Гра спрацьовувала, мала засинала.

— Може, краще ви їй казочку почитаєте? — пропонував я.

— Читай, хто тобі заважає? А я часу на дурниці не маю, — відповідала тітка Варя.

Мені, зізнаюся, теж не дуже кортіло читати дитячі книжки, тому залишався ритуал із Бабою Ягою.

Я одружився, коли Поля пішла до третього класу. Після весілля орендував квартиру в сусідньому дворі, аби уникнути сварок між мамою і коханою. Незабаром  мене запросили працювати редактором до видавництва. У вільний час я писав. Моя кімната в квартирі батьків перетворилася на кабінет. Тут ніхто не заважав мріяти. Я занурювався в історії про хлопчиків, пригоди, пошуки скарбів. Вигадував свій власний, особливий світ, більш яскравий, аніж справжній. 

Кухонні посиденьки мами й тітки Варі залишилися незмінними, але тепер із сусідкою приходила Поля. Мама діставала їй мої старі конструктори та машинки і висипала купою посеред вітальні.

Одного вечора я дописував оповідання. Мені ніяк не давався епізод. Виношування ідеї іноді займає набагато більше часу, ніж записування самої історії. Я сидів на ліжку і втупився у простір перед собою. У ньому вирувало життя.

Двері відчинилися, і в отворі з’явилася голова.

— Що ти робиш? — спитала Поля.

— Працюю.

Двері зачинилися. Я поринув у всесвіт бабусиного села і свого дитинства, з якого  черпав натхнення. Двері знову відчинилися.

— Що ти все-таки робиш?

— Працюю.

— Що це за робота — дивитися перед собою?

—Я створюю свою країну.

Поліна зайшла до кімнати.

—Яку країну? Покажи.

Вона помахала руками переді мною, ніби хотіла переконатися, чи є там хтось.

—Де ти її бачиш?

—Заплющуй оченята, — наказав я, — і уявляй те, що  чуєш.

 Я почав читати  історію. Поля уважно слухала, не перебивала. Щойно я замовк, вона розплющила очі.

— Мені подобається твоя країна. Чи може вона бути і моєю також?

Я кивнув.

Спливали роки, Поля подорослішала і перестала навідуватися до нас. Іноді ми стикалися на сходовому майданчику і завжди усміхалися одне одному, наче обмінювалися паролями. Вона була не просто сусідкою, маленькою дівчинкою. Вона оселилася у моїх думках і часом ставала героїнею творів.

   Якось я зустрів Полю, яка щось шукала на килимку біля моїх дверей.

— Загубила ключі… Батьки на роботі, — засмучено вимовила вона.

Мене насторожив її сумний вигляд. Я запропонував попити чаю. Ключі від їхньої квартири лежали в шухляді комоду у вітальні, але мені здавалося справжнім божевіллям відпустити її у такому стані. Поки я діставав цукерки та печиво, Поля почала говорити. Вона тримала голову в долонях, спершись ліктями на стіл. Складалося враження, ніби слова виштовхувалися фізичним тиском на скроні.

— Я не загубила ключі. Я чекала… на тебе.

Звертання торкнулося душі й дивним чином стерло різницю у віці. Я сів навпроти.

— У нашому класі є хлопчик Ігнат. Він писав есемески, залишав цукерки на столі, маленькі сувеніри з сердечками... Я не відразу погодилася на побачення.  Хто він, а хто я. Щоранку водій привозить його на крутій тачці. Він носить дорогі фірмові речі…  Але він писав, приносив подарунки... І я повірила. Ми ходили разом, сиділи за партою протягом місяця. Він називав мене Сонечком, а тиждень тому сказав: «Вибач, Полю, я хотів, аби Влада ревнувала» — і пішов...

   Вона подивилася на мене таким поглядом, який говорив: це ще не все. Сльози котилися  щоками. Хвилі горя наповнювали кухню. Усередині все вирувало: «Козел. Недоумок. Сволота. Він не гідний цієї дівчинки..." Усі слова, які б могли втішити Полю, зникли.  Що я за письменник, як не можу дібрати слів, коли потрібна допомога? Поля глибоко вдихнула-видихнула і продовжила: